Обмеження загального характеру щодо ведення бойових дій

11.2. Обмеження загального характеру щодо ведення бойових дій

До обмежень загального характеру щодо ведення війни відносяться: заборонені методи і засоби ведення воєнних дій; обмеження дій підрозділів на окупованій території; обмеження, які пов’язані з правилами поводження із жертвами збройних конфліктів; обмеження, які пов’язані з правилами поводження з особами та об’єктами, які знаходяться під захистом МГП; обмеження, які пов’язані із підписанням перемир’я, закінченням воєнних дій і використанням парламентерів.

551. Методи, які заборонено застосовувати: убивати або завдавати поранення цивільним особам; убивати або завдавати поранення особам, які здались у полон; убивати парламентера та осіб, які його супроводжують; нападати на осіб, які зазнають корабельну аварію або покидають на парашуті літальний апарат, що терпить лихо, і які не чинять ворожих дій (за винятком осіб, які здійснюють десантування у складі повітряних десантів); примушувати осіб, які знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права, брати участь у воєнних діях; віддавати наказ нікого не залишати в живих або загрожувати ним; брати заручників; вводити противника в оману шляхом віроломства; використовувати не за призначенням розпізнавальні емблеми (Червоного Хреста чи Червоного Півмісяця, міжнародні розпізнавальні знаки цивільної оборони та розпізнавальні знаки культурних цінностей, міжнародний спеціальний знак особливо небезпечних об’єктів, білий прапор парламентера, інші міжнародно визнані знаки і сигнали); незаконно використовувати розпізнавальну емблему ООН; здійснювати напад невибіркового характеру (який може спричинити такі втрати серед цивільного населення та такий збиток цивільним об’єктам, що будуть несумірними з досягненням необхідної воєнної переваги над противником); здійснювати терор щодо цивільного населення; використовувати голод серед цивільного населення з метою досягнення воєнних цілей; знищувати, вивозити або приводити в несправність об’єкти, які необхідні для виживання цивільного населення; нападати на медичні формування та санітарно-транспортні засоби, які мають належні розпізнавальні емблеми (знаки) і сигнали; здійснювати вогневе ураження населених пунктів, портів, осель, храмів і госпіталів (за умови, якщо вони не використовуються у воєнних цілях); знищувати культурні цінності, історичні пам’ятники, місця відправлення культу та об’єкти, які складають культурну чи духовну спадщину народів, а також використовувати їх з метою досягнення успіху в бойових діях; знищувати або захоплювати власність противника (крім випадків, коли такі дії викликані воєнною необхідністю); віддавати на розграбування населені пункти або місцевості.

Засоби, які заборонено застосовувати: розривні кулі та кулі, що легко розвертаються або сплющуються в тілі людини (кулі з твердою оболонкою, яка не повністю покриває осердя або має надрізи); снаряди вагою менше 400 грамів, які є розривними або споряджені вибуховою чи запалювальною речовиною; отрути, отруйні речовини та сильнодіючі отруйні речовини; бактеріологічну (біологічну) і токсичну зброю; будь-яку зброю, дія якої полягає в нанесенні ураження осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; міни, що спроектовані для спрацьовування від випромінювання міношукача або іншого неконтактного впливу під час їх розвідки (пошуку); будь-які міни, що самодеактивуються, оснащені елементом не вилучення, який може функціонувати після того, як міна втратила спроможність до спрацювання; міни-пастки, що якимось чином сполучені або асоціюються з: міжнародно визнаними захисними емблемами, знаками чи сигналами, а також з іншими предметами (об’єктами), які, на перший погляд, не становлять небезпеки для людини (пораненими або померлими, медичним обладнанням, дитячими іграшками тощо); дистанційно встановлювані міни, встановлення яких не відповідає визначеним технічним вимогам; лазерну зброю, що призначена для заподіяння постійної сліпоти органам зору людини, яка не використовує оптичні прилади; засоби впливу на природне середовище, що мають тривалі серйозні наслідки руйнації; запалювальні засоби проти цивільного населення і цивільних об’єктів, а також для знищення лісів та іншого виду рослинного покриву.

552. Правила та обмеження дій на окупованій території. Під час окупації командирам і підрозділам держави-окупанта забороняється: змінювати статус службових осіб або суддів; вимагати від правоохоронних органів окупованої території сприяти виконанню наказів про використання населення у воєнних цілях та безпосередньо брати участь у воєнних діях; примушувати населення окупованої території у збройних силах окупаційних військ, захоплювати його як заручників та застосовувати заходи фізичного і психологічного насильства для одержання відомостей воєнного характеру; здійснювати депортацію цивільного населення з окупованої території на територію іншої держави; навмисно знищувати майно, що має статус приватної, колективної або державної власності; встановлювати обмеження щодо діяльності місцевої цивільної оборони, які ускладнюють виконання нею функціональних обов’язків.

Повноваження командирів і підрозділів держави-окупанта на окупованій території передбачають заходи щодо забезпечення захисту цивільного населення; стабільного управління окупованою територією (у тому числі знятті певних посадових осіб зі службових посад); здійснення безпеки громадян; залучення населення окупованої території до примусової праці у межах окупованої території в інтересах життєзабезпечення окупаційних військ або самого цивільного населення (крім притягнення до роботи на воєнних об’єктах і оборонних спорудах); проведення евакуації цивільного населення в глибину окупованої території; роззброєння персоналу місцевої цивільної оборони; використання цивільних лікарень для догляду за військовими пораненими та хворими.

Командир підрозділу, який розташовується на окупованій території, зобов’язаний: шанувати чинні в державі закони; вживати всіх можливих заходів щодо забезпечення суспільного порядку і безпеки, запобігання грабіжництва та незаконної конфіскації майна; вживати додаткових заходів безпеки та контролю у зв’язку із воєнним станом щодо цивільного населення; сприяти забезпеченню постачання цивільного населення продовольством і медикаментами, а також організовувати взаємодію із гуманітарними організаціями з питань постачання гуманітарних вантажів.

553. Обмеження, які пов’язані з правилами поводження із жертвами збройних конфліктів. Командир підрозділу повинен організовувати усім пораненим у максимально можливій формі та у найкоротші терміни надання медичної допомоги; хворим і особам, які зазнали корабельну аварію (аварію літального апарата), незалежно від того, до якої сторони вони належать, здійснити реєстрацію даних, які сприяють встановленню їх особистості (дані посвідчення особи, особливості поранення або захворювання тощо). Командир підрозділу, який змушений залишити противнику поранених або хворих, повинен залишити разом з ними для догляду, наскільки дозволяє обстановка, частину свого санітарного персоналу і необхідного спорядження та може звертатись із закликом до місцевих жителів і гуманітарних організацій добровільно збирати поранених і хворих та доглядати за ними, за умови, що такі дії будуть здійснюватись під контролем військового командування.

Збір загиблих (померлих), їхнє розпізнавання і поховання, а також влаштування могил і цвинтарів проводяться з метою: попередження виникнення та поширення осередків епідемій захворювань (інфекцій); недопущення випадків мародерства;  встановлення особистості загиблих (померлих) та їхнього гідного поховання відповідно до загальнолюдських принципів, які призначаються наказом командира військової частини (з’єднання). Для здійснення збору загиблих (померлих), їх розпізнавання і поховання призначається підрозділ (команда) на чолі з офіцером. Поховання тіл загиблих (померлих) із числа військовослужбовців противника, а також інших жертв збройних конфліктів організовує заступник командира частини (з’єднання) з тилу. У розпорядження командирів підрозділів (команд) виділяються необхідні транспортні засоби, інстру­менти, матеріали та дезінфікуючі засоби.

При організації виконання поставленого завдання командир підрозділу (команди) враховує наступні загальні вимоги та правила:

1. Для цвинтарів і окремих могил вибираються кращі ділянки відкритої і сухої місцевості (сквери, площі, узлісся лісів або гаїв, перехрестя доріг тощо).

2. При організації поховання дотримуються санітарно-гігієнічних правил і дезінфекційних заходів під контролем з боку начальника медичної служби частини (з’єднання).

3. Поховання, по можливості, повинно проводитися індивідуально, відповідно до звичаїв і обрядів релігії, до якої належали загиблі (померлі).

4. Особисто складає акти про поховання з описанням його місця (із вказанням точних географічних координат) та в якості додатків – поіменний список розпізнаних тіл, відомості щодо кількості нерозпізнаних тіл і їхнього опису та пакетів із речами загиблих (померлих), все це здає в штаб частини (з’єднання);

з а  н а я в н о с т і  і д е н т и ф і к а ц і й н о ї  і н ф о р м а ц і ї  (документи, особистий знак чи розрозпізнавальний медальйон), поіменні списки загиблих (померлих) із вказанням: державної належності (громадянства) військовослужбовця; військового або особистого номера; прізвища, імені та по батькові; дати народження; інших відомостей, які знаходяться в посвідченні особи чи розпізнавальному медальйоні; дати і місця смерті; відомостей, які стосуються характеру поранення (каліцтва), хвороби і причини смерті;

у  р а з і  н е м о ж л и в о с т і  р о з п і з н а в а н н я,  якщо дозволяє обстановка, складає опис зовнішності (образ) загиблого (померлого), дактилоскопірування пальців рук і долонь, його картка або здійснюється фотографування в анфас і в профіль для спроможності встановлення його особистості в майбутньому. Для розпізнавання загиблих (померлих) у цьому випадку наказом командира військової частини призначається комісія у складі командира роти (батареї) або взводу, представника медичної служби та командира підрозділу (команди) з організації поховання;

дублюючий елемент розпізнавального медальйону або сам медальйон, якщо він не містить дублюючого елемента, залишається на тілі загиблого (померлого) під час, як поховання, так і спалювання. (здійснюється лише в тому випадку, якщо це продиктовано нагальними міркуваннями санітарного порядку або мотивами, пов’язаними з релігією загиблих (померлих). Половина подвійного розпізнавального медальйону, заповіт та інші документи, гроші, предмети, що знайдені на тілі і мають об’єктивну або суб’єктивну цінність, після складання опису у двох примірниках запечатуються в конверт, із вкладенням другого примірника опису;

предмети військового обмундирування (за винятком інвентарних речей) здаються на склади військових частин;

тіла загиблих (померлих) із числа військовослужбовців противника, а також інших жертв збройних конфліктів зосереджуються у призначених районах поховання, факт смерті, по можливості, повинен засвідчуватися представником медичної служби;

акти про поховання та поіменні списки загиблих (померлих) підписуються командиром підрозділу (команди), що здійснює поховання, завіряються підписом особи, яка є відповідальною за поховання, із прикладанням гербової печатки частини (з’єднання) і затверджуються старшим командиром (начальником);

здійснює передачу місць поховання по актах представникам місцевих органів виконавчої влади або військових комісаріатів, після відповідного оформлення цвинтарів (могил), які в подальшому відповідають за їхній стан.

При поводженні з військовополоненими командир взводу виконує вказівки командира роти щодо порядку їх конвоювання на ПУ старшого командира (бригадний пункт прийому військовополонених) та користується наступними положеннями та вимогами МГП:

військовополонених слід обшукати, роззброїти, допитати, забезпечити їх захист, надати медичну допомогу;

з військовополоненими слід поводитись гуманно, не допускати актів насильства, залякування та образ;

військовополонені підпорядковуються законам, військовим статутам і наказам тієї держави, збройні сили якої їх захопили;

військовополонений зобов’язаний пред’явити своє посвідчення особи за будь-якої вимоги, посвідчення особи у військовополоненого не вилучається;

допит військовополонених повинен проводитись зрозумілою для них мовою, без застосування катувань та інших примусових заходів; під час допиту кожний військовополонений зобов’язаний повідомити лише своє прізвище, ім’я та по батькові, військове звання, дату народження і особистий номер або, через брак такого, іншу рівноцінну інформацію;

усі речі та предмети особистого користування (крім зброї, військового спорядження і бойових документів), засоби індивідуального захисту, знаки розпізнавання та державної належності, нагороди (відзнаки), предмети обмундирування і харчування, грошові суми та предмети, що мають суб’єктивну цінність, залишаються у власності військовополонених (за винятком випадків, що диктуються необхідністю забезпечення безпеки військовополонених).

При поводженні з цивільним населенням командир взводу виконує вказівки командира роти щодо поводження з цивільним населенням та враховує наступні загальні правила, які забороняють: перетворювати його в об’єкти нападу; використовувати для захисту військових об’єктів; здійснювати напади невибіркового характеру; знищення, вивіз або приведення в несправність об’єктів, що необхідні для виживання цивільного населення (запасів продуктів харчування, споруд, призначених для постачання питною водою, і збереження її запасів, іригаційних споруд тощо), якщо вони не використовуються в інтересах військових підрозділів противника або для прямої підтримки їх бойових дій.

Жінки і діти підлягають захисту від зґвалтування, примусу до проституції та будь-яких інших непристойних зазіхань. Цивільні особи, які підозрюються в участі у збройному конфлікті, затримуються і передаються правоохоронним органам.

Разом з тим припускається знищення, вивезення або приведення в несправність об’єктів, які необхідні для виживання цивільного населення, в інтересах оборони своєї національної території від вторгнення противника у разі воєнної необхідності.

554. Обмеження, які пов’язані з правилами поводження з особами та об’єктами, які знаходяться під захистом МГП.

При поводженні з особами та об’єктами, які знаходяться під захистом МГП, командир взводу виконує вказівки командира роти та враховує наступні вимоги:

медичний і духовний персонал противника користується повагою та захистом і не може бути об’єктом нападу (якщо не чинить дій, які виходять за рамки його фахових обов’язків, та утримується від будь-яких ворожих дій, дотримується встановлених правил розпізнавання);

медичний і духовний персонал не може бути взятий у полон (може бути затриманий у разі, коли цього потребують медичний стан чи духовні потреби військовополонених та необхідність надання допомоги військовослужбовцям протилежної сторони);

для забезпечення охорони вказаного персоналу під час виконання ним медичних (духовних) обов’язків здійснюється його конвоювання;

за необхідності медичному і духовному персоналу надається можливість ведення кореспонденції з питань медичної (духовної) діяльності;

забороняється притягувати затриманий медичний і духовний персонал до виконання робіт, які не пов’язані з його функціональними обов’язками;

під медичними (санітарними) перевезеннями мають на увазі перевезення поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельну аварію (аварію літального апарата), а також медичного, духовного персоналу, медичного обладнання і майна;

на санітарних транспортних засобах припускається перевезення лише стрілецької зброї і боєприпасів, які: зняті із поранених (хворих і осіб, які зазнали корабельну аварію (аварію літального апарата) та тих, хто знаходиться на борту і ще не передані відповідній службі); належать медичному персоналу (особиста стрілецька зброя);

у разі евакуації поранених і хворих із районів воєнних дій санітарним транспортом, а також транспортними засобами загального призначення використовуються розпізнавальні емблеми і сигнали;

організація медичних (санітарних) перевезень не повинна давати сторонам, які перебувають у збройному конфлікті, підстав для взаємних підозр у зловживанні міжнародними розпізнавальними емблемами, знаками і сигналами санітарного транспорту у віроломних цілях (наприклад, для перевезення боєздатних військовослужбовців або інших озброєних осіб, боєприпасів чи майна немедичного характеру).

555. Обмеження, які пов’язані з правилами укладання перемир’я, закінчення воєнних дій та використання парламентерів

При виконанні цих заходів командир взводу виконує вказівки командира роти та враховує наступні загальні правила:

вступ у контакт із командиром військового формування противника здійснюється лише з дозволу (або за розпорядженням) старшого начальника;

для встановлення контактів із противником можуть використовуватись технічні засоби (звукосповіщувальні станції, засоби радіозв’язку, гучномовці), висилатись парламентери або застосовуватись інші способи і засоби, відповідно до умов конкретної обстановки, при цьому командиру підрозділу надається право звернутись за допомогою до посередників із числа представників гуманітарних організацій;

парламентер, як правило, призначається  із числа найбільш підготовлених офіцерів;

парламентер, а також особи, які його супроводжують (сигналіст-барабанщик, перекладач та особа, яка несе білий прапор), користуються правом недоторканності (можуть бути тимчасово затриманими у разі зловживання ними своїм статусом – ведуть розвідку або принижують честь і гідність сторони, що їх приймає);

білий прапор свідчить про намір осіб, які його підняли, розпочати переговори з протилежною стороною, він не означає капітуляцію;

приймаючи парламентера противника та осіб, які його супроводжують, командир підрозділу зобов’язаний вжити всіх заходів, необхідних для збереження в таємниці змісту підготовки (ведення) воєнних дій;

місцеве перемир’я передбачає призупинення воєнних дій між окремими військовими угрупованнями в обмеженому районі з метою: пошуку, збору та евакуації поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії чи аварії літального апарата, та мертвих, а також їхнього обміну; попередження противника про порушення ним норм міжнародного гуманітарного права; виведення з оточення (із блокованих районів) поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії чи аварії літального апарата, та переміщення через ці райони військово-медичного, військово-духовного персоналу та їхнього майна;

місцеве перемир’я визначається угодою, про її досягнення доповідається старшому командиру (начальнику), а також інформуються командири підрозділів, які взаємодіють, і сусіди;

в угоді про місцеве перемир’я визначаються: час дії перемир’я; межа району пошуку (збору, обміну, евакуації) поранених, хворих, осіб, які зазнали корабельної аварії чи аварії літального апарата, та загиблих (мертвих); інші питання, виконання яких необхідно для дотримання угоди;

використання угоди про перемир’я для нанесення ураження (розгрому) противнику є віроломством.

Особливості роботи командира підрозділу з урахуванням норм МГП

11.3. Особливості роботи командира підрозділу з урахуванням норм МГП і прав людини у збройних конфліктах

МГП

міжнародне гуманітарне право

556. У підрозділах Збройних Сил України неухильне дотримання вимог міжнародного гуманітарного права повинно забезпечуватись кожним командиром всіх ступенів у межах їх відповідальності.

Кожен командир в плані забезпечення поваги до права війни в межах своєї компетенції несе особисту відповідальність за організацію вивчення права війни, повинен розробляти організаційні заходи та бути готовим вирішувати завдання, які витікають зі специфіки отриманих завдань.

Відповідальність за виконання права війни в цілому несе командир підрозділу, що бере участь у бойових діях.

Загальна відповідальність командира поширюється на весь наземний, морський та повітряний простір, де проводяться бойові дії і пересування та розміщення на місцях дислокації підрозділів, а також на цивільну сферу настільки, наскільки того вимагає право війни, особливо в плані співробітництва з цивільною владою.

На кожному командирові лежить відповідальність за забезпечення поінформованості його підлеглих щодо їх обов’язків, які покладаються на них правом війни, та за вживання заходів щодо попередження порушень.

У разі порушення норм міжнародного гуманітарного права командир повинен зупинити його та вжити дисциплінарних заходів або порушити кримінальне переслідування проти осіб, які допустили зазначене порушення.

Відповідальність командира розповсюджується також на порушення права, яке стало наслідком невжиття заходів, що мали бути застосовані.

Загальні обов’язки командирів підрозділів щодо дотримання норм міжнародного гуманітарного права

Командири підрозділів під час збройного конфлікту, повинні спиратись на норми міжнародного гуманітарного права, які зобов’язують подавати особистий приклад у дотриманні норм права війни; вимагати від підлеглих знання і неухильного виконання норм права збройних конфліктів; припиняти порушення норм міжнародного гуманітарного права особовим складом і, у разі потреби, притягати до відповідальності осіб, які вчинили ці порушення; проявляти повагу до національних товариств Червоного Хреста (Червоного Півмісяця та інших гуманітарних товариств, які визнані та уповноважені урядом) за умови підпорядкування особового складу цих товариств законам воєнного часу та наказам і розпорядженням військового командування; сприяти, у межах можливостей, Міжнародному комітету Червоного Хреста у виконанні ним гуманітарних функцій щодо забезпечення захисту і надання допомоги жертвам збройних конфліктів; не допускати акти варварства й вандалізму, узгоджувати заходи воєнної необхідності з вимогами гуманності щодо неминучих жертв.

557. Підготовка до бойових дій розпочинається з моменту отримання бойового наказу (бойового розпорядження), вимоги якого не повинні входити у протиріччя положенням права війни.

Під час з’ясування отриманого завдання, крім звичайних питань, командир підрозділу повинен зрозуміти зміст і порядок виконання заходів щодо дотримання підпорядкованим підрозділом норм МГП, які передбачені старшим начальником.

Під час оцінки обстановки, командир підрозділу, крім звичайних питань, повинен оцінити: місця розташування осіб і об’єктів, які знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права, та їх можливий вплив на виконання отриманого завдання; можливість використання цих осіб і об’єктів противником; ймовірні екологічні наслідки від дій своїх підрозділів і підрозділів противника.

Приймаючи рішення на воєнні (бойові) дії, крім звичайних питань, командир взводу зобов’язаний:  у  з а м и с л і, під час визначення району, від утримання якого залежить стійкість оборони (напрямку зосередження основних зусиль), врахувати наявність у районі воєнних дій осіб і об’єктів, які знаходяться під захистом МГП, та ступінь їхньої захищеності; визначати підрозділам (вогневим засобам) лише такі завдання, які вони спроможні виконати і які відповідають нормам МГП (виходячи із бойових можливостей); призначати маршрути, смуги вогню, ділянки, райони, позиції і рубежі з таким розрахунком, щоб вони не створювали загрози особам та об’єктам, які знаходяться під захистом права війни.

У виняткових випадках (за умов воєнної необхідності) командир підрозділу може визначити: напрямок зосередження основних зусиль, який включає об’єкти, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права у відповідності до рішення старшого командира (не нижче командира бригади або йому рівного) щодо зняття імунітету з культурних цінностей у разі їх використання противником.

“Воєнна необхідність” – це поняття, яке є виправданням для здійснення таких заходів, які:

не заборонені правом війни;

необхідні для забезпечення переваги над противником.

Поняття воєнної необхідності не підлягає широкому тлумаченню, що дозволяє порушувати право війни. Сумісне право міжнародних угод створюється з певним урахуванням концепції воєнної необхідності. Таким чином, посилання на воєнну необхідність можуть мати місце лише з урахуванням обмежень, які поставлені правом війни.

Право війни у чітко вираженій формі допускає особливі випадки відходу від положень, які надають захист, у випадку “нагальної” чи схожої необхідності.

Відступи означають, що захисний статус може бути обмежений, призупинений чи знятий, якщо це необхідно для виконання поставленого завдання. Воєнна необхідність виправдовує тільки ті заходи, які являють собою єдину можливість виконати завдання.

Під час проведення рекогносцировки, крім звичайних питань, командир підрозділу на місцевості повинен вивчити: розташування об’єктів, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права; визначити місця укриття або маршрути евакуації з району воєнних дій осіб, які знаходяться під захистом права війни.

Під час постановки завдань, крім звичайних питань, командир підрозділу зобов’язаний: довести відомості про місця розташування осіб і об’єктів, що знаходяться під захистом права війни, та ступінь їх захищеності; визначити порядок обмеження, призупинення або зняття захисту з об’єктів, що знаходяться під захистом МГП (за умов воєнної необхідності); встановити порядок дій підлеглих щодо цивільної влади та цивільного населення (які військовослужбовці мають право надавати інформацію цивільній владі); обмеження на контакти в інтересах розвідувальної діяльності або діяльності щодо введення противника в оману, за необхідності доводяться й інші відомості.

При постановці завдань щодо вогневого ураження противника командир повинен:

вибрати засоби ураження противника так, щоб уникнути втрат серед цивільного населення і не завдати шкоди цивільним об’єктам;

звести в усіх випадках до мінімуму неминучі втрати серед цивільного населення і шкоду цивільним об’єктам.

Заборонити використання зброї, яка за своєю природою може спричинити:

надмірні пошкодження або надмірні страждання;

обширну, довгочасну і серйозну шкоду природному середовищу – нагальної потреби у військовому захисті національної території від вторгнення.

Зробити все можливе, щоб ствердитись у тому, що об’єкти ураження не є цивільними об’єктами і не підлягають особистому захисту, а є воєнними об’єктами (збройні сили, крім військово-медичних служб і військового духовного персоналу та їхнього майна, установи, будівлі і позиції, де дислокуються збройні формування та їх майно (позиції, казарми, склади), інші об’єкти, що через свої значення, розміщення, призначення чи використання здійснюють ефективний внесок у воєнні дії).

Під час організації взаємодії, крім звичайних питань, командир підрозділу повинен узгодити: питання вогневого ураження противника та дій підрозділів у районі проживання (скупчення) цивільного населення та розташування об’єктів, що знаходяться під захистом МГП; дії штатних та доданих сил і засобів щодо захисту (евакуації) осіб та об’єктів, які знаходяться під захистом права війни; сигнали оповіщення цивільного населення, порядок позначення об’єктів, що знаходяться під захистом права війни.

Крім того, командир підрозділу, на підставі рішення старшого командира, повинен організувати взаємодію з органами місцевої адміністрації і цивільної оборони з питань оповіщення, евакуації цивільного населення, позначення об’єктів (зон, місцевостей), які знаходяться під захистом права збройних конфліктів, та евакуації (переміщення) культурних цінностей.

На робочих картах, посадових осіб, крім звичайних питань, відображаються: місця розташування об’єктів, які знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права та райони компактного проживання (скупчення) цивільного населення.

Під час здійснення контролю готовності підрозділу до виконання завдань, крім звичайних питань, перевіряються: знання особовим складом норм МГП і точність виконання наказів і розпоряджень старшого начальника у частині, що стосується дотримання норм МГП.

558. Діяльність командира під час ведення бойових дій – це система заходів, які забезпечують раціональне сполучення у часі і просторі всіх елементів збройної боротьби з врахуванням вимог права війни.

Під час ведення бойових дій: командир підрозділу зобов’язаний постійно уточнювати, які об’єкти в районі дій підпорядкованих підрозділів знаходяться під захистом МГП; вжити всіх можливих запобіжних заходів з тим, щоб уникнути випадкових втрат серед цивільного населення, а також збитку цивільним об’єктам та, у крайньому разі, звести їх до мінімуму; у разі воєнної необхідності зняття імунітету з культурних цінностей повинно бути обмеженим у часі та торкатись найменш важливих їх частин; особовий склад підрозділів повинен точно дотримуватися норм права війни.

559. При організації та веденні бойових дій в обороні командир підрозділу враховує наступні особливості МГП: оборону доцільно організовувати, головним чином, поза густозаселеними районами; необхідність вжити всіх заходів щодо організації взаємодії із цивільною владою; цивільних осіб та цивільні об’єкти по можливості необхідно вивести із розташування воєнних об’єктів; якщо дозволяє обстановка, слід зробити завчасне ефективне повідомлення про оборонні заходи, які можуть зачіпати цивільне населення (наприклад, для евакуації людей із певних будівель); необхідно перевірити, чи позначені об’єкти, які користуються особливим захистом, розпізнавальними емблемами (знаками); якщо можливий вибір між позиціями для отримання рівноцінної переваги, вибирається та із них, оборона якої створює найменшу небезпеку для цивільних осіб і цивільних об’єктів; постійно уточнювати місця розташування об’єктів, що знаходяться під захистом МГП на маршрутах висування і рубежах розгортання противника, перед фронтом оборони, а також характер (статус) об’єктів (цілей), що заплановані до вогневого ураження; за необхідності завдання підлеглим уточнюються.

Командир підрозділу другого ешелону (резерву) повинен знати розташування в районі майбутніх воєнних дій об’єктів, які знаходяться під захистом МГП, мати інформацію щодо зміни характеру (статусу) об’єктів (цілей), запланованих до вогневого ураження, а з початком дій – уточнити завдання підлеглим відповідно до останніх даних обстановки.

560. При організації та веденні бойових дій під час наступу командир підрозділу враховує наступні особливості МГП: наступ може здійснюватися лише на конкретні воєнні об’єкти; воєнний об’єкт має бути розпізнаним, для його ураження слід мати чіткі дані цілевказання; слід вибирати такий напрямок і час наступу, за яких людські втрати та зруйнування цивільних об’єктів будуть найменшими; якщо дозволяє бойова обстановка, необхідно зробити завчасне ефективне повідомлення про наступальні воєнні дії, які можуть торкнутися цивільного населення (наприклад, відкрити попереджувальний вогонь зі стрілецької зброї, щоб спонукати цивільних осіб зайняти сховища); постійно уточнювати характер (статус) об’єктів (цілей), які заплановані до вогневого ураження та місця розташування об’єктів, що знаходяться під захистом МГП; у разі, коли стало очевидним те, що обрана ціль не є воєнним об’єктом, її ураження відміняється, а завдання підлеглим уточнюються; під час вогневого ураження противника необхідно: постійно вести розвідку цілей та уточнювати їх статус із метою недопущення невиправданих руйнувань, які не впливають на результати виконання поставленого завдання та дотримуватись запобіжних заходів щодо осіб і об’єктів, що знаходяться під захистом МГП.

Переміщення підрозділів других ешелонів (резервів) за бойовими порядками першого ешелону, по можливості, здійснюється в обхід населених пунктів та об’єктів (зон), що знаходяться під захистом МГП.

561. Особливості організації та ведення бойових дій під час зміни підрозділів. Під час зміни підрозділів райони зосередження, вихідні райони для тих, яких змінюють, і райони збору для змінюваних підрозділів призначаються, як правило, осторонь від районів (місць) проживання цивільного населення і розташування об’єктів, що знаходяться під захистом МГП.

562. Під час  ведення бойових дій в особливих умовах. Під час організації бойових дій у місті (населеному пункті) командир підрозділу повинен враховувати: перебування в місті (населеному пункті) цивільного населення та наявність і розташування об’єктів, що необхідні для виживання цивільного населення, та інших об’єктів (зон), що знаходяться під захистом МГП. Особливу увагу слід приділяти недопущенню перетворення цивільного населення в об’єкти нападу та здійснення нападів невибіркового характеру.

У разі ведення бойових дій на водних перешкодах (морському узбережжі, островах тощо) не допускається знищення (руйнування) гребель, дамб, а також об’єктів, які необхідні для виживання цивільного населення.

Під час виконання бойових задач у горах необхідно враховувати можливість каменепадів, сходів сніжних лавин, селевих потоків, що може створити загрозу для осіб і об’єктів, які знаходяться під захистом МГП.

Під час організації бойових дій у лісі необхідно враховувати можливість виникнення лісових пожеж, які можуть становити загрозу для осіб і об’єктів, що знаходяться під захистом МГП.

563. Особливості врахування МГП при організації та здійснення пересування військових підрозділів: під час здійснення маршу військових частин і підрозділів маршрут руху колон (за винятком колон медичних формувань) слід вибирати, по можливості, поза населеними пунктами; у разі проходження маршруту руху через населені пункти колони повинні рухатись із максимально можливою швидкістю; якщо дозволяє обстановка, про проходження колон необхідно завчасно сповіщати цивільне населення; місця для привалів і зупинок колон військових частин і підрозділів повинні, по можливості, вибиратися осторонь від населених пунктів, районів (зон) і об’єктів, що знаходяться під захистом МГП; сили і засоби комендантської служби не повинні допускати скупчення цивільного населення поблизу переправ, мостів, залізничних переїздів, тіснин тощо під час проходження через них колон та одночасного пересування по дорогах і колонних шляхах цивільних колон і військових колон; під час перевезень військ (сил) райони зосередження військових підрозділів, тимчасові перевантажувальні райони призначаються поза розташуванням населених пунктів та об’єктів (зон), що знаходяться під захистом МГП.

564. Особливості розташування військових частин і підрозділів на місці. У разі тривалого розташування підрозділу на місці командир підрозділу, крім вирішення звичайних питань, повинен організувати взаємодію з представниками місцевої влади з питань дотримання порядку, поведінки і пересування цивільного населення в районах розташування та провести інші заходи, що знижують рівень небезпеки для цивільного населення; по можливості уникає розташування підрозділу поблизу населених пунктів і об’єктів, що знаходяться під захистом МГП.

565. У внутрішньому збройному конфлікті військовослужбовці, виконуючи поставлені завдання, зобов’язані дотримуватись вимог як міжнародного гуманітарного права, так і прав людини.

Права людини – це міжнародні норми, які визначають відповідальність держави щодо дотримання прав та свобод окремих громадян і народів.

Основними принципами прав людини є: право на життя, свободу і безпеку всіх людей; заборона катувань і жорстокого поводження; заборона несанкціонованого арешту та утримання під вартою; право на справедливий суд; право гуманного поводження з особами, які позбавлені волі; право захисту від незаконного втручання в особисте і сімейне життя, посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції; право на свободу думки і її вираження, свободу зборів та асоціацій. Командир підрозділу в ситуаціях внутрішніх безпорядків та напруженості повинен вимагати від підлеглих дотримування таких основних принципів: заборони активних дій відносно осіб, які не беруть участі в актах насильства; заборони страти заручників, мародерства, колективних покарань та актів терору; здійсненні догляду за пораненими та хворими і увазі до них; організації захисту дітей, у тому числі, недопущення їх набору до збройних сил та участі в актах насильства; поважати і захищати медичний та духовний персонал, надавати їм допомогу у виконанні покладених на них обов’язків; розшуку покараних і хворих.

566. Командир підрозділу у внутрішньому збройному конфлікті зобов’язаний організувати захист: тих, хто не бере безпосередньої участі у воєнних діях; осіб зі складу АОФ (НЗФ), які склали зброю; тих, хто припинив брати участь у воєнних діях внаслідок хвороби, поранення, затримання або з іншої причини.

До цих осіб забороняється чинити такі дії: посягати на життя та фізичну недоторканність (будь-які види вбивств, каліцтв, жорстокого поводження, тілесних покарань чи катувань); посягати на людську гідність (образливе і принизливе поводження, зґвалтування, примушування до проституції тощо); здійснювати колективні покарання; брати у заручники; не допускати акти тероризму; грабіжки; рабства та работоргівлю.

Забороняється віддавати накази і розпорядження щодо примусового переміщення цивільних осіб у зв’язку зі збройним конфліктом, якщо це не викликано вимогами їхньої безпеки.

Застосування норм МГП у внутрішніх збройних конфліктах має специфічний характер. Кримінальне переслідування осіб, які вчинили воєнні та інші злочини в період внутрішнього збройного конфлікту, здійснюється на підставі чинного законодавства України шляхом проведення досудового слідства і винесення судового вироку.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АТЦ		антитерористичний центр
АФО		антидержавні озброєнні формування
БМС		база миротворчих сил
БР		базовий район
ВСП		військова служба правопорядку
ГрБМ		група бойових машин
ГУВВ		Головне управління Внутрішніх військ
ДАІ		Державна автомобільна інспекція
ДПС		Державна прикордонна служба
ДРГ		диверсійно-розвідувальна група
КПП		контрольно-перепускний пункт
КСП		командно-спостережний пункт
МВЗ		мінно-взривні загородження
МВС		Міністерство внутрішніх справ
МГП		міжнародне гуманітарне право
МКС		маскуючий комплект тканєвий
МКТ		маскуючий комплект синтетичний
ММО		міжнародна миротворча операція
НЗФ		незаконні збройні формування
НС		надзвичайна ситуація
ПТРК		протитанковий ракетний комплекс
СБУ		Служба безпеки України
СВ		Сухопутні війська
СП		спостережний пост
ССО		Сили спеціальних операцій
ТО		технічне обслуговування
ЩО		щоденне обслуговування

Гранатомети Blindicide RL83 / RL100 (Бельгія)

До кінця восьмидесятих років усі піхотні роти бельгійських збройних сил оснащувалися ручними протитанковими гранатометами Blindicide RL83 і RL100 для боротьби з танками. Вже у кінці сімдесятих років з озброєння була знята модель калібру 83 мм, через десять років - і зброя калібру 100 мм. Сьогодні обидві версії відносяться до резервного фонду. Ручні протитанкові гранатомети Blindicide RL83 і RL100, що називаються також протитанковими знаряддями, були розроблені і випускалися бельгійською фірмою Mecar SA. Обидва типи зброї відносно довгі і незручні.

При транспортуванні або зміні позиції вони повинні були розбиратися на дві частини. Ці гранатомети не могли використовуватися в закритому просторі, оскільки при пострілі створювався дуже сильний зворотний потік вогню.

Гранатомети Blindicide RL83 і RL100 складаються з направляючого ствола, спускового пристрою для стрільби у формі пістолетного руків'я, прицілу, захисного щита і сошки. Гранатомет оснащується оптичним або стандартним металевим прицілами, які можуть бути налаштовані на дистанцію від 100 до 400 м відрізками по 100 м, а також додатковим прицілом для ураження цілей на відстані до 900 м. Для підвищення стійкості зброї при стрільбі є плечовий упор і додаткове пістолетне руків'я - сошка, регульована по висоті.

Для захисту очей стрільця від порохових газів і вилітаючого полум'я гранати, призначений сталевий щиток з прорізами, заскленими оргсклом. Конструктивно між собою гранатомети відрізняються тільки калібром вживаних гранат і габаритний - масовими показниками.

Обидві версії роблять стрільбу гранатами з електричним займанням. Гранати мають бронебійну або розривну дію. Також існують боєприпаси для освітлення поля бою і гранати, за допомогою яких створюється димова завіса для захисту власних позицій або для дезорієнтації супротивника. При пострілі включається двигун, розташований в гранаті. Двигун працює деякий час, надаючи гранаті прискорення і значно збільшуючи ефективну дальність стрільби.

Крім того, частина газів відводиться під деяким кутом з бічних отворів, що надає гранаті обертання і забезпечує точність попадання.

Для обслуговування гранатометів Blindicide RL83 і RL100 потрібний розрахунок з двох чоловік. Стрілець запускає гранати, тримаючи гранатомет на плечі або встановивши його на сошці. Гранатомети цього типу також можуть бути встановлені на техніці. Прагнучи забезпечити армію зручнішою зброєю, фірма Mecar SA розробила модифіковану версію протитанкового гранатомета калібру 83 мм. Маса цієї зброї - 6,2 кг, довжина - 1200 мм. Серійне виробництво налагоджене не було.

Характеристики: гранатомет Blindicide RL83

Калібр ствола, мм. 83

Калібр гранати, мм. 83

Початкова швидкість гранати(w0), м/с. 100

Довжина готової до стрільби зброї, мм. 1700

Темп стрільби, постр./хв. 6

Маса кг 8,40

Маса гранати, кг 2,40

Довжина ствола, м. 920

Довжина гранати, мм. 570

Прицільна дальність, м. 400

Дальність дії, м. 400

Товщина пробиваної броні, мм. 300

Характеристики: гранатомет Blindicide RL100

Калібр ствола, мм. 101

Калібр гранати, мм. 100

Початкова швидкість гранати(v0), м/с. 195

Довжина готовог про до стрільби зброї, мм. 1885

Темп стрільби, постр./хв. 6

Маса, кг 12,90

Маса гранати, кг 2,75

Довжина ствола, м. 1020

Прицільна дальність, м. 400

Дальність дії, м. 400

Товщина пробиваної броні, мм. 400

Безшумний стрілецько-гранатометний комплекс (СГК) "Канарка"

Окремі теоретичні викладення такої науки як протидія диверсійної діяльності і тероризму, свідчать, що, чим вище організованість диверсійно-терористичних груп, тим досконалішою має бути вживана проти них зброя, а удари у відповідь - сплоченіші і масируваніші.

До 70-х років XX століття, поки в СРСР не була створена мережа антирадянських організацій різного толку(зараз цей термін модно замінювати словом " антиконституційний"), питання про створення високоточних СГК для підрозділів спеціального призначення не стояло так гостро. Були окремі випадки захоплення літаків, втеч ув'язнених з-під конвою, але це не носило масового характеру. Якщо читач пам'ятає, в СРСР з бандитизмом до 1960 року було покінчено.

Тому донині підрозділами по проведенню таємних операції МВС СРСР і КДБ СРСР у своїй тактиці використовувалися, в основному, адаптовані під тактичні дії таких спецгруп зразки стрілецького озброєння.

Прикладом оперативного застосування є ті, що раніше стояли на озброєнні таких підрозділів СГК "Тиша" на базі АКМ і "Канарка" на базі АКС74У, а також пістолети ПБ і АПБ.

Але це не повною мірою відповідало вимогам, що пред'являються до озброєння таких спецпідрозділів. Приміром, габарити вживаної зброї створювали незручності при завершальних фазах спецоперацій по захопленню бандитів і звільнення заручників, наявність в комплекті автомата гранатометів знижувала прицільну дальність стрільби на поразку і лімітувала ресурси застосування. Тому керівництво КДБ СРСР і ГРУ ГШ СРСР отримали завдання від Політбюро ЦК КПРС по розробці нових систем, що надалі було успішно проведене.

На теперішній час озброєння спеціальних підрозділів ФСБ РФ і МВС РФ представлене сучасним виглядом спецозброєння, які відповідають поставленим завданням цим групам з протидії вірогідному супротивникові.
Мистецтво органічного переплетення, здавалося б, суперечливих ТТХ снайперської рушниці і автомата, тільки підкреслює талановитість російських зброярів, які зуміли вирішити це непросте завдання.

Одним з прототипів сучасних СГК був безшумний стрілецько-гранатометний комплекс( СГК) "Канарка", який мав наступні тактико-технічні дані:

АКСБ 74У(безшумний АКС - 74У) з гранатометом БС-1
Калібр ствола 5,45/30 мм
Постріл - 5,45x39
Маса без комплекту озброєння - 5,43 кг
Довжина з прикладом для стрільби з упором - 900 мм
Дальність стрільби(прицільна) - 400 м(як кулею, так і гранатою)
Швидкість польоту гранати - 105 м/с
Обойма автомата - 20 або 30 пострілів, гранатомета - 8 спецпострілів.

Комплект

У комплект безшумного стрілецько-гранатометного комплексу(СГК) "Канарка" входить

автомат АКСБ 74У з приладом ПБС-4, спеціальний патрон УС74У, гранатомет БС-1 з пострілом, метальний патрон і обойма - магазин
У цьому негабариті СГК, який конструктивно виконаний на платформі АКС 74У, поєднані не лише два види пострілів(граната і стрілецький патрон), але і два головні показники зменшення звукових характеристик пострілу - поширення газів пороху і їх локалізація.

Автомат з укороченим стволом(модифікація АКСБ 74У) адаптований під використання 30-мм безшумного "підствольника" БС-1, який застосовувався в СГК "Тиша" в комплекті з автоматом АКМ з ПБС-1, де показав непогані тестові результати.

Граната вставляється в гранатометний ствол, який працює за принципом локалізації порохових газів, з дульного зрізу ствола. Політ гранати здійснюється на рахунок виштовхування її поршнем під дією метального патрона, створеного на базі патрона 7,62x53R. Обойма на 8 таких боєприпасів сконструйована в ручці гранатомета, патрони подаються вручну і досилаються за допомогою затвора, що пересувається в подовжньому напрямі.

Штатна граната СГК "Канарка" має кумулятивну дію, забезпечуючи пробиття 1,5 см - сталевого листа з тим, що подальшим, що розпиляло розжарених газів, створюючи т.з. "кумулятивний ефект". Гранатомет важить 1,7 кг Складальна прицільна рамка виробу конструктивно закріплюється на кронштейні механічного прицільного пристосування автомата, який використовує для стрільби кулю ВУС з початковою швидкістю, що не перевершує звуковий поріг. Для зменшення віддачі при пострілі потиличник прикладної частини оснащений гумовим амортизатором.

На стовбурну частину автомата монтується на кронштейні прилад беззвучної і безполуменевої стрільби ПБС-4, який відрізняється малою вагою. Без обтюратора, виготовленого з гумотехнічних матеріалів, стрільба ведеться як штатними патронами, так і ВУС боєприпасами.

Диверсійно-розвідувальна група

Диверсійно-розвідувальна група
Диверсійно-розвідувальна група (ДРГ) — підрозділ спеціального призначення, що використовується для розвідки і диверсій у тилу противника у воєнний і передвоєнний час з метою дезорганізації тилових установ, знищення або тимчасового виведення з ладу найважливіших промислових підприємств, військових об'єктів, транспорту, зв'язку, а також збору інформації про супротивника. Відноситься до невеликих підрозділів.
ДРГ, як правило, є штатним підрозділом спеціального призначення армії і флоту. Бійці, що входять до складу ДРГ проходять спеціальне навчання з мінно-підривної підготовки, вогневої, фізичної, психологічної, парашутно-десантної, підводної, альпіністської підготовки, здатні діяти автономно на території противника тривалий час.
Під час виконання поставленого завдання, ДРГ діє приховано, здатна в гранично стислі терміни долати великі відстані. Невелика, як правило, чисельність групи підвищує її скритність, маневреність і мобільність, що ускладнює заходи по її пошуку та ліквідації.
В ході бойових дій диверсійна робота, в разі досягнення бажаного результату, здатна заподіяти шкоди супротивнику не менше, ніж бойові дії частин і з'єднань.
Задачі ДРГ Виведення з ладу тилових установ, військових об'єктів противника; Дезорганізація роботи транспорту та зв'язку супротивника; Поширення паніки серед військ противника і мирного населення; Збір розвідданих про пересування, дислокації, озброєнні і кількості військ противника, його військово-економічний потенціал, промислових об'єктах військового значення, транспортних комунікаціях і комунікаціях зв'язку. Правові аспекти діяльності ДРГ [ред | правити вікі-текст] Диверсійно-розвідувальна група діє в рамках загальноприйнятих норм міжнародного і військового права. Згідно з міжнародними угодами і законами ведення війни, диверсійні заходи допускаються лише у військовий час відносно об'єктів армії, флоту, військово-промислового комплексу, засобів зв'язку і транспортних комунікацій держави-противника, офіційно перебуває у стані війни. Порушення цих правил розцінюється як тероризм і тягне кримінальну відповідальність за військові злочини як членів таких груп, так і політичних лідерів, які віддали злочинний наказ.
Відповідно до норм Міжнародного Гуманітарного Права особовий склад ДРГ користується статусом комбатантів на загальних підставах і має право здійснювати диверсійні заходи щодо: особового складу противника, воюючого з зброєю в руках; військових споруд; військової техніки (кораблі, бронетехніка, літаки і т.д); засобів ведення війни (транспорт, який бере участь в перевезенні військ, постачання, мости, тунелі, засоби зв'язку тощо); підприємств військово-промислового комплексу. -знищення певних об'єктів і сил противника.
Забороняється здійснювати диверсійні заходи щодо: мирного населення; медичних установ і транспорту (у тому числі військової), установ Червоного Хреста; об'єктів цивільного та гуманітарного призначення. В ході виконання бойового завдання, особовий склад диверсійно-розвідувальних підрозділів зобов'язаний носити військову форму, або видимі відмітні знаки своєї країни. Збір розвідданих або здійснення диверсійних заходів у формі чужої держави або в цивільній формі одягу розцінюється як шпигунство або тероризм в разі захоплення в полон позбавляє членів ДРГ статусу військовополонених і тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.
У зв'язку з цим диверсійно-розвідувальну групу слід відрізняти від терористичної групи. Перша діє в правовому полі, має відомчу приналежність до збройних сил або спецслужбам окремо взятої держави. Одним з найбільш ефективних тактичних засобів війни є створення та застосування спеціальних розвідувально-диверсійних груп, покликаних діяти у відриві від своїх військ на території охопленій партизанською війною з метою виконання різноманітних завдань по придушенню партизанського руху. Такі групи служать інструментом перехоплення ініціативи у партизан та втіленням активних наступальних заходів.
Вперше теорія та практика ведення контрпартизанської війни почала систематизуватися під час другої світової війни німцями та Радами. Зіткнувшись з завзятим опором поневолених народів, спецслужби тоталітарних держав вимушені були розробляти адекватні комплексні засоби протидії, одним з яких стало застосування контрпартизанських груп.
Німці на власному досвіді переконалися в тому, що часто крупні армійські підрозділи неспроможні самостійно відшукати й знищити рухливі партизанські загони. Іншою проблемою став брак точної інформації про партизан, яка б дозволяла активно протидіяти їхнім бойовим операціям. Виникла потреба у окремих невеликих високомобільних підрозділах, які могли самостійно вести активну розвідку та вистежувати й знищувати окремі партизанські загони. Така потреба призвела до утворення у 1941–1942 роках спеціалізованих контрпартизанських підрозділів — «винищувальних команд» (Jagdkommando). Ягдкоманди по чисельності дорівнювали взводу або роті, добре оснащувалися автоматичною зброєю. В склад ягдкоманд відбиралися найбільш фізично та психологічно підготовлені вояки. Перевага надавалася колишнім спортсменам та мисливцям. Ягдкоманди застосовувалися для здобуття розвідувальної інформації про партизанські загони, які діють на певному терені, та вистежування та знищення окремих загонів партизан шляхом застосування елементів партизанської тактики. Ягдкоманди виявилися напрочуд ефективним засобом контрпартизанської боротьби. Партизани втрачали ініціативу, і в умовах атак на їхніх теренах змушені були займатися постійним маневруванням на місцевості, замість здійснення активних наступальних дій. Завдяки розвідувальним даним, дії регулярних військ під час крупних облав ставали більш успішними.
Досвід німців активно застосовувався і Радами під час боротьби проти рухів опору народів східної Європи у 1945–1955 роках. Дії контрпартизанських груп вкупі з геноцидом поневолених народів призвів до повного знищення антирадянських партизанських формувань України, та Балтійських держав.
Враховуючи специфіку бойової роботи контрпартизанські розвідувально-диверсійні групи формуються з вояків-спецпризначенців, які вирізняються відмінною фізичною, психологічною та тактичною підготовкою, на теоретичному й практичному досвіді знайомі зі специфікою ведення партизанської війни. Нерідко такі загони формуються з партизан-зрадників чи місцевих жителів, які перейшли на бік окупантів. Добір у такі групи дуже суворий. Туди потрапляють тільки кращі з кращих. Відповідно контрпартизанські групи оснащуються найновішим й найкращими зброєю і спорядженням.
Контрпартизанські загони застосовуються як для ведення активної розвідки, так і для здійснення бойових операцій. У першому випадку розвідувальні групи проникають вглиб партизанських територій і не вступаючи у жодні контакти з партизанами ведуть активне відстеження основних маршрутів руху партизанських загонів, їхню чисельність, озброєння. Також розвідники виявляють основні партизанські бази та населені пункти у яких місцеві жителі підтримують партизан. Дана розвідувальна інформація служить для завдання точних авіаційних та артилерійських ударів по окремим чітко визначеним об'єктам партизанської інфраструктури, а також для сприяння проведенню контрпартизанських операцій крупними підрозділами регулярних військ.
У другому випадку контрпартизанські групи самі атакують малочисельні загони партизан, завдають удари по партизанській інфраструктурі, застосовуючи диверсійну та партизанську тактику. В інших випадках окремі контрпартизанські групи проникають вглиб партизанських країв та атакують чітко визначені пріоритетні цілі. Наприклад основною метою радянських спецпризначенців під час афганської війни були каравани зі зброєю, американські Тюлені полювали за прибережними базами і складами В'єтконгу в дельті річки Меконг.
Специфіка застосування КГ як правило полягає у наступному: місцевість охоплена партизанською боротьбою розподіляється на сектори приблизно однакової величини. У кожному секторі оперує малочисельна КГ. Вона безпосередньо відповідальна за виконання розвідувальних та бойових операцій на своєму терені.
Впродовж певного часу вояки детально обстежують та вивчають місцевість у своєму секторі. Знаючи деталі партизанської тактики вояки КГ самі визначають місця найбільш придатні для сприятливого та прихованого пересування. Відповідно у таких місцях КГ облаштовують засідки й мінні пастки.
Засідки є основним елементом тактики контрпартизанських груп. Таким способом супротивник знищує дрібні партизанські групи і завдає втрати крупним формуванням. Навіть якщо партизанське формування через засідку повністю не знищено, її бойова операція вже є зірваною, оскільки партизани втрачають головну свою перевагу — схованість. Поява поранених несприятливо впливає на мобільність підрозділу. Нарешті контрпартизанська група спроможна за допомогою засобів зв'язку викликати авіаційну чи артилерійську підтримку, що ставить партизан у велику небезпеку.
При здійсненні крупних контрпартизанських акцій (облав, депортації населення, тощо) розвідувальні групи виконують роль передових частин, які ведуть активну розвідку й інформують основну частину наступаючих військ про всі зміни у обстановці, служать передовими навідниками авіаційних та артилерійських ударів, блокують найбільш відповідальні терени наступу та ймовірні ділянки відступу партизан.
Також контрпартизанські групи застосовуються для індивідуального відлову партизанських агентів та зв'язківців за наводкою спецслужб, здійснюють ліквідації окремих осіб, причетних до руху опору.
Тактику застосування контр партизанських груп вдосконалили у 50-х роках британські спецпризначенці Спеціальної авіадесантної служби (SАS) під час тривалої боротьби з малайськими та індонезійськими комуністичними партизанами протягом 50-60-х років. Британським окупаційним військам бракувало точних розвідувальних даних про дислокацію та маршрути руху рухливих партизанських підрозділів. Британські спецпризначенці невеликими групами по чотири вояки не видаючи своєї присутності і стараючись без крайньої необхідності не вступати у вогневі зіткнення з партизанами знаходили та відстежували регулярні маршрути їх руху. Це дозволило організувати ефективну блокаду й ряд успішних засідок, в результаті чого активна діяльність партизан практично припинилася. Таку тактику успішно перейняли австралійська, новозеландська SAS та американські «Зелені Берети» під час війни з партизанами В'єтконгу. Спочатку американські спецпризначенці атакували транспортні та піші постачальні колони, які рухались на південь по «Стежці Хо Ши Міна». Часто розвідувальні групи приховано переходили в'єтнамо-камбоджийський кордон. Під час крупних наступів НАВ у 70-х роках розвідувальні групи дальньої дії армії США та Корпусу морської піхоти вели успішну розвідку, що суттєво поліпшувало ведення бойових дій авіацію США та Армією Республіки В'єтнам.
Окремою сферою діяльності розвідувальних контрпартизанських груп є «лжепартизанство». Ворожі групи переодягнувшись у партизанські однострої й видаючи себе за партизан мають змогу проникати на територію партизанських країв і діяти там відносно вільно. Наприклад під час афганської війни радянські спецпризначенці часто перевдягалися у традиційний афганський одяг для того щоб бути схожими на своїх супротивників і на деякий час убезпечити себе від знаходження.
Маскарад застосовується з потрійною метою. Під виглядом партизан супротивнику легше проводити розвідку теренів, виявляти симпатиків партизанського руху, насаджувати свою агентуру. Маскарад також допомагає у бойових операціях, коли контрпартизанська група партизан під виглядом партизан раптово неочікувано атакує партизанські підрозділи. Особливо небезпечним для партизан є дії «перевертнів» з дескридитації руху опору взагалі. Під виглядом партизан супротивник здійснює каральні акції проти виявлених партизанських агентів під приводом покарання зрадників, а також різноманітні безчинства по відношенню до місцевого населення від імені руху опору, як-от пограбування, убивства, катування. Подібні дії настроюють населення вороже проти самих партизан, підриває авторитет руху опору взагалі що завдає серйозної шкоди партизанам.
Прикладом успішного застосування лжепартизанських груп є досвід британських колоніальних військ під час конфлікту в Кенії (1952–1956 р.р.) проти збройних груп «мау-мау» племені кійкуйу. У 50-х роках чорна більшість Кенії почала вимагати незалежності від Британської імперії. Очолюваний Номо Кеньятта Кенійський африканський Союз заходився створювати свої збройне крило, назване мау-мау. Бойовики розпочали партизанську та диверсійно-терористичну боротьбу проти британських військ та білих поселенців. Паралельно з безпосереднім патрулюванням та знищенням мау-мау британські війська застосовували і лжепартизанські загони. З британських вояків та чорношкірих африканців, лояльних до британської імперії та завербованих бойовиків мау-мау формувалися окремі загони, які за своєю зовнішністю, одягом та озброєнням нагадували чорних повстанців. Лжеповстанці проникали на територію племені кійкуйу і здійснювали активну розвідку та напади на загони повстанців мау-мау. Дії контрпартизанських груп виявилися напрочуд ефективними. Мау-мау позбулися свободи маневру та ініціативи, і змушені були дбати більше про свою власну безпеку. Через напади псевдопартизан посилилася роздрібленість та недовіра між окремими повстанчими загонами мау-мау. Вкупі з активною розвідувальною, військовою та дипломатичною активністю британської колоніальної адміністрації підрозділи мау-мау були практично повністю знищені або розсіяні у 1956 році, а сепаратистський рух племені кійкуйу зійшов нанівець.
«Лжепартизанство» було надто популярне серед радянських каральних органів під час ліквідації руху опору в країнах Балтії та в Західній Україні. Надто чекісти прославилися на території України, де очевидці досі зі сльозами й жахом згадують каральні акції Совітів. Типовою є трагедія польсько-українського села Бариш. Село Бариш (Бучацький район Тернопільської області) було крупним польським селом. У 1946 році збройних загін з відзнаками УПА вчинив страшну різанину польського населення Бариша. Село було повністю спаленим а всі його жителі незалежно від віку й статі вбиті або замордовані. Тут же радянська пропаганда видала цей акт як злочин українських партизан УПА проти мирного польського населення. Ті з небагатьох поляків які вціліли геть-чисто спростовували будь яку причетність упівців до цієї акції, бо ніхто з бандерівців не розмовляв, а тим паче не лаявся російською. Не так давно відомо що дану каральну акцію здійснив спецпідрозділ НКВД, переодягнутий у партизан УПА з метою розпалення у поляків ворожнечі до українського населення. Баришівська різанина та серія аналогічних акцій призвела до того що поляки ставилися до УПА явно вороже що й спричинило звуження активності загонів УПА.
Протидіяти таким розвідувальним контрпартизанським групам надзвичайно складно. Такі підрозділи без потреби себе не виявляють, атакують лише на вигідних для себе ділянках місцевості і позиціях. Найновіше озброєння, високий професіоналізм, обізнаність у тактиці партизанської війни, вміння ювелірно маскуватися на місцевості та винахідливість часто допомагають навіть при низькій чисельності завдавати партизанам серйозної шкоди, а особлива жорстокість при здійсненні акцій по дискредитації партизан роблять їх подвійно небезпечними.
Маскуються такі групи на місцевості просто бездоганно що ускладнює їх знаходження. Терпіння, напрацьоване під час виснажливих тренувань дозволяє їм нерухомо впродовж кількох днів сидіти у засідці не видаючи своєї присутності, інстинктивне вміння відчувати природу та мисливські навички дозволяло їм миттєво знаходити сліди чужої присутності, а прекрасна вогнева підготовка дозволяє швидко і безпомилково діяти під час ближнього вогневого контакту.
Надзвичайно важко описати тактику протидії таким контрпартизанським підрозділам. Все залежить від багатьох різноманітних факторів. Тому у даному випадку варто обмежитись лише загальними рекомендаціями.
При посиленні активності контрпартизанських груп слід в першу чергу убезпечити території розташування партизанських країв та місцевості розташування основних партизанських баз. Для цього здійснюється активне патрулювання окремими групами партизан прилеглої місцевості для превентивного виявлення будь якої ворожої присутності. Паралельно має відбуватися активна розвідка при наявності спеціальних технічних засобів. Для попередження будь якого вторгнення має залучатися й прихильне до партизан місцеве населення, яке мусить негайно інформувати партизан чи їхніх агентів про появу супротивника. У випадку виявлення ворожої групи на території партизанського краю всі партизанські загони, які можуть швидко досягнути місця контакту мають згрупуватися і знищити ворожу контрпартизанську групу максимально використавши чисельну перевагу. Причому знищити супротивника слід якомога швидше, щоб контрпартизанська група не встигла викликати гелікоптери чи артилерійський вогонь.
Поява контрпартизанського підрозділу може служити явною ознакою близької облави. Якщо близькість облави підтверджує розвідка партизани мусять негайно евакуюватися з місцевості. В окремих випадках може виділятися кілька спеціально натренованих партизанських загонів які мають самі вести активне полювання на контрпартизанські загони на території партизанських країв. Наприклад афганські моджахеди під час війни з радянськими окупаційними військами приділяли дуже пильну увагу охороні місцевості біля своїх основних баз а також маршрутів проходу караванів зі зброєю і спорядженням з Пакистану й Ірану. Спостереження з панівних висот здійснювали окремі стежі, місцеві жителі та партизанські розвідники під виглядом кочівників чи бродячих крамарів. Будь яка поява «шураві» на території помічалася досить швидко, що ставало сигналом до бою для всіх навколишніх партизанських підрозділів, які використовуючи чисельну перевагу намагалися за будь яку ціну знищити радянських спецпризначенців. Здійснення таких заходів оберігало основні бази відпочинку і дозволяло оновлювати сили партизанам у відносній безпеці, а також різко обмежувало активність груп радянського Спецназу.
Ще складнішою є протидія контрпартизанським групам на «нічийній території». Найголовніше, зберегти свою прихованість. Нажаль контрпартизанські групи часто облаштовують засідки саме у таких місцях. По можливості командант партизанського підрозділу має передбачити декілька маршрутів пересування. При найменшій підозрі на засідку маршрут слід змінити. Партизанський підрозділ ніколи не має залишатися довгий час на одному місці. Рухливість є одним з способів уникнення контакту з контрпартизанськими групами. Також велику роль у боротьбі з має відігравати партизанська агентурна розвідка, яка по можливості має здобувати точні дані про заплановані контрпартизанські операції, місця підготовки та дислокації контрпартизанських груп. На основі цих даних партизани уникатимуть ворожих засідок, зриватимуть активні розвідувальні заходи окупантів та самі атакуватимуть контрпартизанські групи у місця їхньої дислокації.
Проте мабуть найбільш головною запорукою ефективної протидії є індивідуальна і групова майстерність партизан. Партизанам протистоять справжні професіонали, тож кожен польовий командир мусить постійно дбати про підвищення майстерності та професіоналізму кожного партизана. При проведенні навчань в учбово-тренувальних центрах польові командири мусять ознайомлювати партизан з тактикою контрпартизанських груп, детально аналізувати досвід боїв з такими групами, виробляти відповідні тактичні настанови по протидії та практичні тренування. Кожен партизан мусить навчитися пересуватися по місцевості не залишаючи жодних слідів та досконало володіти всіма прийомами маскування. Крім того командант і партизани мусять самі ефективно «думати за супротивника», визначати найбільш ймовірні місця появи контрпартизанських груп і відповідно самим втілювати нестандартні тактичні прийоми при здійсненні бойових операцій. Хоча навіть тоді результат бою не є гарантовано позитивним, але принаймні це дозволить протидіяти на належному рівні.
Паралельно для протидії акціям лжепартизан партизани мусять не тільки активно вишукувати й знищувати перевертнів а також вести активну пропагандистську роботу серед дружнього населення. Партизани мусять роз'яснювати жителям способи діяльності ворожих груп і закликати не піддаватись на ворожі провокації. Якщо партизанам вдалося схопити живцем «лжепартизана» або зрадника, винного у провокаційних акціях і злочинах проти цивільного населення, він має по можливості обов'язково доставлений на місце злочину і скараний смертю на виду в потерпілих. Це продемонструє міць партизанського руху і сприятиме підйому авторитету партизан серед цивільного населення.