ПОЛІТИЧНІ НАСТРОЇ ЖИТЕЛІВ УКРАЇНИ 2018

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ НАСТРОЇ ЖИТЕЛІВ УКРАЇНИ: КВІТЕНЬ 2018 РОКУ

З 5 по 19 квітня 2018 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) на замовлення клієнта провів всеукраїнське опитування громадської думки. Методом особистого інтерв'ю опитано 2004 респонденти, що мешкають у 110 населених пунктах усіх регіонів України (крім АР Крим) за 4-х ступеневою стохастичною вибіркою, що репрезентативна для населення України віком від 18 років.

У Луганській і Донецькій областях опитування проводилося тільки на території, що контролюється українською владою.

Статистична похибка вибірки (з імовірністю 0,95 і за дизайн–ефекту 1,5) не перевищує: 3,3% для показників близьких до 50%, 2,8% — для показників близьких до 25%, 2,0% — для показників близьких до 10%, 1,4% — для показників близьких до 5%.

           

Головні результати:

• 45,9% українців вважають, що Україна має йти інтеграційним напрямком вступу до Європейського Союзу. Вважають, що має йти напрямком вступу до Митного союзу – 8,9%. Ще 31,6% українців вважають, що Україні не слід ані орієнтуватися на вступ до ЄС, ані до Митного союзу.
• Вступ до НАТО підтримують 41,4% населення, не підтримують – 37,8%.
• 75,3% українців вважають, що керівництво України веде країну в неправильному напрямку. Вважають, що веде в правильному напрямку – 10,4%.
• Серед 27 громадсько-політичних діячів, які були присутні в списку опитувальника, найкраще ставлення серед населення України мають В. Зеленський (до нього ставляться позитивно 40%, нейтрально – 41% і негативно – 11%) і С. Вакарчук (позитивно – 38%, нейтрально – 42%, негативно – 12%). Позитивний баланс ставлення також має А. Гриценко (позитивно – 24%, нейтрально – 37%, негативно – 21%). До інших діячів зі списку позитивно ставляться не більше 17% і баланс ставлення (практично у всіх випадках) – негативний.
• Якби вибори Президента України відбувалися в середині квітня 2018 року і в  них брали участь С. Вакарчук і В. Зеленський, то в першому турі більше голосів, ніж інші кандидати (серед кандидатів у списку, переданих респонденту), отримала б Ю. Тимошенко (16,1% серед тих, хто збирається голосувати і визначився). Далі йдуть – А. Гриценко (12,7%), О. Ляшко (12,2%), П. Порошенко (12,2%), В. Зеленський (10,8%) і С. Вакарчук (9,6%). Різниця у підтримці цих (крім Ю. Тимошенко) кандидатів практично в межах похибки, тобто вони скоріше «ділять» друге місце. Також 8,8% отримав би Ю. Бойко, 8,6% – В. Рабінович.
• Якби парламентські вибори відбулися в середині квітня 2018 року і в них брали участь партії «Блок С. Вакарчука» і «Слуга народу», до Верховної Ради пройшли б представники восьми політичних сил. Більшу підтримку, ніж інші партії, отримала б ВО «Батьківщина» (14,4% серед тих, хто збирається голосувати і визначився). Далі за рівнем підтримки йдуть «Громадянська позиція» (11,5%), Радикальна партія (11,4%), «Блок П. Порошенка» (9,9%), «За життя» (9,3%), «Опозиційний блок» (9,3%), «Блок С. Вакарчука» (8,6%) і «Слуга народу» (8,4%). Різниця у підтримці цих (крім ВО «Батьківщина») партій практично в межах похибки, тобто вони скоріше «ділять» друге місце.

Зовнішньополітичні орієнтації населення України

• На запитання «Яким інтеграційним напрямком має йти Україна?» відповіді респондентів розподілилися наступним чином:
  • 45,9% обрали варіант «Вступ до Європейського Союзу»,
  • 8,9% – «Вступ до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном»,
  • 31,6% – «Неприєднання ані до Європейського Союзу, ані до Митного союзу»,
  • 12,9% – не визначилися зі своєю думкою,
  • 0,7% – відмовилися відповідати.
• 41,4% українців скоріше або безумовно підтримують вступ до НАТО. Скоріше або безумовно не підтримують – 37,8%. Ще 20% респондентів не визначилися зі своєю думкою, а 0,9% відмовилися відповісти на запитання.

Оцінка дій керівництва країни і топ-проблеми

• 75,3% українців вважають, що керівництво України веде країну в скоріше неправильному напрямку. Вважають, що веде в скоріше правильному напрямку – 10,4%. Не визначилися зі своєю думкою – 14%, відмовилися відповісти на запитання – 0,3%.
• На думку українців, із запропонованого переліку проблем першочерговими для України є:
  • Припинення війни на Сході – 61,7% вважають проблему однією з топ-3 першочергових,
  • Створення робочих місць – 33,5%,
  • Підвищення зарплат і пенсій – 31,9%,
  • Подолання корупції – 29%,
  • Зниження тарифів на комунальні послуги – 19,1%.

Ставлення до громадсько-політичних діячів

            Респондентам у перебігу інтерв’ю ставився список з 27 громадсько-політичних діячів. Респонденти відповідали, чи знають/не знають вони цього діяча, і якщо знають, то як ставляться до нього: позитивно, нейтрально, негативно. Нижче наведені результати, упорядковані за часткою тих, хто позитивно ставиться до діяча, серед усіх респондентів.

100% у рядку	Позитивно	Нейтрально	Негативно	Відмова	Не знаю його / її	Баланс*
Зеленський Володимир	40.0	41.3	11.0	1.8	5.8	29.0
Вакарчук Святослав	37.6	41.5	12.3	2.1	6.5	25.4
Гриценко Анатолій	24.0	37.0	20.6	1.8	16.6	3.4
Тимошенко Юлія	16.7	23.8	55.9	2.3	1.3	-39.2
Ляшко Олег	16.1	20.3	59.7	1.8	2.1	-43.7
Бойко Юрій	14.7	23.0	44.4	1.4	16.5	-29.6
Рабінович Вадим	13.6	24.5	47.2	1.9	12.8	-33.6
Садовий Андрій	13.3	37.3	31.8	1.8	15.8	-18.5
Гройсман Володимир	12.7	25.4	56.2	3.2	2.5	-43.5
Наливайченко Валентин	11.5	23.5	17.6	1.4	46.0	-6.1
Ярош Дмитро	10.9	25.2	34.9	2.6	26.4	-24.0
Соболєв Єгор	10.7	17.9	10.8	0.6	60.0	-0.2
Порошенко Петро	10.3	13.7	70.8	3.8	1.3	-60.5
Найем Мустафа	9.0	25.0	16.3	2.2	47.5	-7.3
Луценко Юрій	6.1	20.8	61.9	2.3	8.9	-55.8
Білецький Андрій	6.0	15.1	10.6	1.0	67.3	-4.6
Чумак Віктор	5.2	12.5	4.9	0.4	76.9	0.3
Турчинов Олександр	4.9	21.9	63.0	2.6	7.6	-58.1
Лещенко Сергій	4.9	12.6	11.9	1.2	69.4	-7.0
Холодницький Назар	4.5	12.0	9.0	1.5	73.0	-4.5
Тарута Сергій	4.1	23.0	17.2	1.1	54.7	-13.1
Ситник Артем	2.8	12.7	6.7	1.1	76.8	-3.9
Заліщук Світлана	2.2	7.5	4.8	0.3	85.3	-2.6
Скоцик Віталій	1.9	7.6	3.9	0.8	85.9	-2.0
Коболєв Андрій	1.7	5.3	5.4	0.2	87.3	-3.7
Омелян Володимир	1.3	4.9	2.9	0.1	90.8	-1.6
Нефьодов Максим	0.9	4.3	2.5	0.1	92.2	-1.5

* Різниця між часткою тих, хто позитивно ставиться, і часткою тих, хто ставиться негативно.

Електоральні настрої населення щодо виборів Президента України у першому турі

Попередні коментарі: До тих пір, поки не пройшла реєстрація партій і кандидатів, будь-який список претендентів має право на існування, дуже часто політичні сили перевіряють електоральні можливості тих чи інших кандидатів навіть якщо вони ще не висловили своїх планів про участь у виборах. Тим часом, рейтинг того чи іншого кандидата залежить від того, скільки в списку кандидатів з того ж електорального поля, чим їх більше, тим менше рейтинг кожного з кандидатів. Наведені далі рейтинги (як президентські, так і партійні) включають, зокрема, В. Зеленського, С. Вакарчука та їхні можливі політичні сили. Тому зараз, до реєстрації списків кандидатів/партій, всі отримані дані про рейтинги умовні і залежать від списку, запропонованого респондентам.

Також при інтерпретації результатів потрібно враховувати статистичну похибку вибірки. Якщо різниця між кандидатами/партіями менша за статистичну похибку, то статистично обґрунтовано не можна стверджувати, хто з них має вищу підтримку.

Ще одним важливим аспектом для коректної інтерпретації є врахування, що наразі усі партії/кандидати мають доволі низький рівень підтримки. Рейтинг окремих партій/політиків не перевищує 8-8.5% серед усього дорослого населення України і разом з цим відрив від партії/кандидата-лідера до другого місці – менший за 2%. Тому в умовах активізації передвиборчої кампанії і враховуючи високий динамізм ситуації в країні, електоральні настрої можуть істотно змінитися.

Якби вибори Президента України відбувалися в середині квітня, то з усіх громадян України віком від 18 років –

•  8% проголосували б за Юлію Тимошенко,
•  6,3% – за Анатолія Гриценка,
•  6,1% – за Олега Ляшка,
•  6% – за Петра Порошенка,
•  5,4% – за Володимира Зеленського,
•  4,8% – за Святослава Вакарчука,
•  4,4% – за Вадима Рабіновича,
•  4,3% – за Юрія Бойка,
•  1,7% – за Андрія Садового,
•  1,4% – за Дмитра Яроша,
•  0,9% – за Віктора Чумака,
•  0,4% – за Андрія Білецького,
•  5,7% – викреслили б усіх кандидатів, зіпсували б бюлетень,
• 14% – вирішили не брати участь у голосуванні,
• 29,3% – не визначилися, за кого голосувати,
• 1,4% – відмовилися відповідати на запитання.

З цих кандидатів більше, ніж інші, враховуючи статистичну похибку, має Ю. Тимошенко. Наступні п’ять кандидатів (від А. Гриценка до С. Вакарчука) мають підтримку, яка відрізняється практично в рамках похибки, тобто ці кандидати скоріше «ділять» друге місце і всі вони можуть претендувати на вихід у другий тур.

Якщо розрахувати відсотки по відношенню до тих, хто визначився  (власне, саме ці показники найближчі до можливих результатів виборів, якби вони проводилися в середині квітня), то отримаємо:

• 16,1% проголосували б за Юлію Тимошенко,
• 12,7% – за Анатолія Гриценка,
• 12,2% – за Олега Ляшка,
• 12,2% – за Петра Порошенка,
• 10,8% – за Володимира Зеленського,
•  9,6% – за Святослава Вакарчука,
•  8,8% – за Вадима Рабіновича,
•  8,6% – за Юрія Бойка,
•  3,3% – за Андрія Садового,
•  2,9% – за Дмитра Яроша,
•  1,9% – за Віктора Чумака,
•  0,9% – за Андрія Білецького.

Також респондентам ставилося таке запитання, як «Уявіть, будь ласка, що Ви можете віддати свій голос за декількох кандидатів. Скажіть, будь ласка, за якого або яких кандидатів крім … [ПЕРШИЙ ВИБІР] Ви б також могли віддати свій голос?». Для тих кандидатів, які не є для респондента першим чи додатковим (другим) вибором, додатково ставилося запитання «Ви, у цілому, допускаєте можливість для себе проголосувати за … чи Ви за жодних обставин не голосували б за …?». Поєднавши результати всіх трьох запитань, можна оцінити електоральний потенціал кандидатів (табл. нижче).

Якщо оцінювати потенціал як сумарну підтримку перший/другий вибір, то відносно найбільший потенціал мають Ю. Тимошенко (11,2%) і А. Гриценко (10,3%). Якщо ж порівнювати максимальний потенціал (сума першого/другого вибору та тих, хто в цілому допускають можливість проголосувати за кандидата), то найбільший потенціал буде у С. Вакарчука (26%), В. Зеленського (25%) і А. Гриценка (24,8%).

100% у рядку	Перший вибір	Другий вибір	Не розглядають як перший/другий вибір, але допускають можливість підтримки	Категорично відкидають можливість проголосувати	Важко сказати	Відмова
Тимошенко Юлія	8	3.2	10.4	60.9	16.1	1.4
Гриценко Анатолій	6.3	4	14.6	46.1	27.4	1.6
Ляшко Олег	6.1	3	8.6	67.3	13.5	1.5
Порошенко Петро	6	2	4	74.3	12	1.7
Зеленський Володимир	5.4	3.5	16.1	51.8	21.9	1.3
Вакарчук Святослав	4.8	3.8	17.3	49	23.7	1.5
Рабінович Вадим	4.4	3.2	7.7	63.9	19.3	1.5
Бойко Юрій	4.3	2.4	9.7	60.1	21.9	1.6
Садовий Андрій	1.7	3.4	10.3	57.2	25.2	2.2
Ярош Дмитро	1.4	2	5.8	69.8	19.4	1.5
Чумак Віктор	0.9	1	5.1	54.1	36.8	2.1
Білецький Андрій	0.4	0.7	7.3	52.7	37.2	1.6

Електоральні настрої населення щодо виборів Президента України у другому турі

Респондентам у перебігу опитування пропонувалися 22 пари можливих учасників другого туру виборів Президента. Нижче в таблиці наведені результати. Для кожної пари відмічений кандидат, який має підтримку, вищу за статистичну похибку (якщо жоден з кандидатів не відмічений, це означає, що різниця у їхній підтримці – в межах статистичної похибки). Тобто у цій парі цей кандидати станом на середину квітня набрав би більше голосів.

Кандидат №1	%	%	Кандидат №2	Зіпсують бюлетень	Не визначилися	Відмова	Не голосують
Петро Порошенко	11.8	22.9	Юлія Тимошенко	25.4	16.0	2.0	21.9
Олег Ляшко	17.0	12.9	Петро Порошенко	27.6	17.0	2.4	23.2
Анатолій Гриценко	27.5	11.3	Петро Порошенко	19.7	18.8	2.5	20.3
Юрій Бойко	19.2	14.7	Петро Порошенко	22.3	19.5	2.8	21.4
Петро Порошенко	14.6	19.5	Вадим Рабінович	23.6	18.1	2.6	21.6
Олег Ляшко	11.9	21.3	Юлія Тимошенко	24.0	18.4	2.2	22.1
Анатолій Гриценко	22.0	18.5	Юлія Тимошенко	18.6	19.4	2.1	19.4
Юрій Бойко	13.6	22.1	Юлія Тимошенко	20.6	20.1	2.7	20.8
Юлія Тимошенко	22.1	15.1	Вадим Рабінович	21.8	18.6	2.1	20.3
Святослав Вакарчук	28.6	10.9	Петро Порошенко	21.9	17.5	2.3	18.8
Святослав Вакарчук	23.5	19.8	Юлія Тимошенко	18.1	18.5	2.1	17.9
Святослав Вакарчук	27.1	13.7	Олег Ляшко	20.0	18.4	2.0	18.9
Святослав Вакарчук	20.8	22.5	Анатолій Гриценко	17.2	20.1	2.3	17.2
Святослав Вакарчук	29.0	14.8	Юрій Бойко	16.5	19.9	2.4	17.4
Святослав Вакарчук	28.6	15.2	Вадим Рабінович	17.1	19.9	2.1	17.0
Володимир Зеленський	27.9	13.0	Петро Порошенко	19.8	18.1	2.4	18.8
Володимир Зеленський	24.0	20.3	Юлія Тимошенко	17.7	18.6	2.4	17.0
Володимир Зеленський	26.5	13.5	Олег Ляшко	19.8	19.0	2.7	18.5
Анатолій Гриценко	24.2	20.6	Володимир Зеленський	15.2	20.4	2.3	17.3
Юрій Бойко	14.7	26.1	Володимир Зеленський	17.7	21.2	2.1	18.0
Володимир Зеленський	26.4	15.3	Вадим Рабінович	18.1	20.7	1.9	17.6
Святослав Вакарчук	20.8	17.5	Володимир Зеленський	18.1	22.8	2.0	18.7

Електоральні настрої населення щодо виборів до Верховної Ради

Якби вибори до Верховної Ради України відбувалися в середині квітня, то з усіх громадян України віком від 18 років –

•  8,5%  проголосували б за партію «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»,
•  6,8% – за партію «Громадянська позиція»,
•  6,7% – за Радикальну партію О. Ляшка,
•  5,8% – за партію «Блок Петра Порошенка»,
•  5,5% – за партію «За життя»
•  5,5% – за партію «Опозиційний блок»,
•  5,1% – за партію «Блок Святослава Вакарчука»,
•  5% – за партію «Слуга народу»,
•  2,1% – за партію «Об’єднання «Самопоміч»,
•  1,4% – за партію «Всеукраїнське об’єднання «Свобода»,
•  1,4% – за Аграрну партію,
•  1% – за партію «Рух нових сил»,
•  за інші партії – загалом  4,3%,
•  4,1% – викреслили б усі партії, зіпсували б бюлетень,
• 12,3% – вирішили не брати участь у голосуванні,
• 23,1% – не визначилися, за кого голосувати,
• 1,3% – відмовилися відповідати на запитання.

З цих партій більше, ніж інші, враховуючи статистичну похибку, має ВО «Батьківщина». Наступні сім партій мають підтримку, яка відрізняється практично в рамках похибки, тобто ці політичні скоріше «ділять» друге місце.

Якщо розрахувати відсотки по відношенню до тих, хто визначився  (власне, саме ці показники найближчі до можливих результатів виборів, якби вони проводилися в середині квітня), то отримаємо: 

• 14,4%  проголосували б за партію «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»,
• 11,5% – за партію «Громадянська позиція»,
• 11,4% – за Радикальну партію О. Ляшка,
•  9,9% – за партію «Блок Петра Порошенка»,
•  9,3% – за партію «За життя»
•  9,3% – за партію «Опозиційний блок»,
•  8,6% – за партію «Блок Святослава Вакарчука»,
•  8,4% – за партію «Слуга народу»,
•  3,6% – за партію «Об’єднання «Самопоміч»,
•  2,4% – за партію «Всеукраїнське об’єднання «Свобода»,
•  2,4% – за Аграрну партію,
•  1,7% – за партію «Рух нових сил»,
•  за інші партії – загалом  7,3%.

Також респондентам ставилося таке запитання, як «Уявіть, будь ласка, що Ви можете віддати свій голос за декілька партій. Скажіть, будь ласка, за яку або які партії крім … [ПЕРШИЙ ВИБІР] Ви б також могли віддати свій голос?». Для тих партій, які не є для респондента першим чи додатковим (другим) вибором, додатково ставилося запитання «Ви, у цілому, допускаєте можливість для себе проголосувати за … чи Ви за жодних обставин не голосували б за …?». Поєднавши результати всіх трьох запитань, можна оцінити електоральний потенціал партій (табл. нижче).

Якщо оцінювати потенціал як сумарну підтримку перший/другий вибір, то відносно найбільший потенціал мають ВО «Батьківщина» (12,7%) і «Громадянська позиція» (11,3%). Якщо ж порівнювати максимальний потенціал (сума першого/другого вибору та тих, хто в цілому допускають можливість проголосувати за партію), то найбільший потенціал буде у «Блоку С. Вакарчука» (27,6%), «Громадянської позиції» (27,4%) і «Слуги народу» (26,5%).

100% у рядку	Перший вибір	Другий вибір	Не розглядають як перший/другий вибір, але допускають можливість підтримки	Категорично відкидають можливість проголосувати	Важко сказати	Відмова
Партія ВО «Батьківщина» (Ю.Тимошенко)	8.5	4.2	11.6	58.7	15.5	1.4
Партія «Громадянська позиція» (А.Гриценко)	6.8	4.4	16.2	50.1	20.5	2
Радикальна партія Олега Ляшка	6.7	3.2	8.2	65.6	14.5	1.9
Партія «Блок Петра Порошенка «Солідарність»	5.8	1.9	5.4	73.6	11.7	1.5
Партія «За життя» (В. Рабінович, Є. Мураєв)	5.5	4.1	9.9	58.9	19.8	1.8
Партія «Опозиційний блок» (Ю.Бойко, Б.Колесников, Ю.Вілкул)	5.5	3.7	9.9	61.9	17.3	1.7
Партія «Блок Святослава Вакарчука»	5.1	5.4	17.1	48.8	22.2	1.4
Партія «Слуга народу» (В. Зеленський)	5	5	16.5	50.5	21.2	1.8
Партія «Об’єднання «САМОПОМІЧ» (А.Садовий)	2.1	3.5	12.8	57.2	22.2	2.2
Аграрна партія України (В.Скоцик)	1.4	1	12.1	53.9	30.3	1.2
Партія ВО «Свобода» (О.Тягнибок)	1.4	2.5	9.8	69	15.6	1.7
Партія «Рух нових сил» (М. Саакашвілі)	1	1.5	6.3	72.6	16.9	1.7
Партія «Народний фронт» (А.Яценюк, О.Турчинов, А.Парубій)	0.8	1	5.8	78.3	12.4	1.6
Партія «Українське об’єднання патріотів «УКРОП» (Т.Батенко, І.Палиця, Б.Філатов)	0.8	1	10.1	64.5	22.2	1.4
Партія «НАШ КРАЙ» (О.Мазурчак, А.Кіссе, С.Кальцев, Ю.Гранатуров)	0.7	0.4	6.3	64.7	26.1	1.9
Партія «Національний корпус» (А.Білецький)	0.5	0.6	6.5	63.2	27.1	2
Партія «Відродження» (В.Бондар, Г.Кернес, В.Хомутиннік)	0.4	1.2	6.4	68.3	22.1	1.5
Соціалістична партія (С. Каплін)	0.4	1.1	9.2	61.1	26.4	1.7
Партія «Основа» (С.Тарута)	0	0.4	5.5	63.2	29	2

Окремо можна завантажити повний звіт, який, крім іншого, містить повний опитувальник (повний перелік, порядок і формулювання всіх запитань) разом з розподілами відповідей на всі запитання на рівні України в цілому і окремих 5 макрорегіонів.

Повний звіт

Презентація

Спецоперації по тендеру

Sergiy Tsyhipa

23 год · 

Спецоперації по тендеру, або Чи існує межа державній тупості?
Держтаємницю не здаю, бо першими в поширенні інформації про відкриття тендерних закупівель на послуги в «інформаційно-мистецькому» просторі однією з частин Сил спецоперацій були «різнокольорові» сайти на кшталт «Страна.UA», УНІАН та інші. А там дивуватися є чому! Наприклад, сама тема закупівлі – Комплексне соціологічне дослідження «Соціокультурна сегментація населення Південного Федерального Округу РФ». Це є послуги з опитування громадської думки та пройти таке опитування має, згідно Технічного замовлення, в 5 регіонах країни-агресора – в анексованому Криму, Краснодарському краї, Ростовській області, Адигеї та Калмикії. Отакої.

Хто саме буде проводити опитування в Росії, замовника не ї#е. Послуги, звісно, повинні мати певні аналітичні викладки. А держбюджет через військову частину ССО готовий заплатити за цю «соціокультурну сегментацію» населення ворожої країни 1 млн 600 тис.грн.

Але мене чомусь муляє запитання: чи існує межа державній тупості? Бо всяка прозорість, включаючи Prozorro та Dozorro, повинна керуватися в першу чергу інтересами держави, а не тільки віртуальною боротьбою із корупцією.

Нехай мене спростують, якщо я не правий, професійні фахівці в цьому виді «боротьби». Але що ми маємо у відкритій мережі? Номер та адресу дислокації військової частини, яку вже швидкі до сенсацій вітчизняні журналісти встигли ідентифікувати як центр інформаційно-психологічних операцій ССО, це раз. Частину персональних даних одного зі старших офіцерів частини, включаючи номер мобільного та електронну адресу, це два. (До речі, Закон про ССО забороняє розголошення особистих даних військовослужбовців). І тематику інтересів центру – це три.

Тепер розкажіть мені, яка вітчизняна структура має можливості провести соцдослідження в Криму та ще в якихось регіонах РФ, не побоюючись попасти під ковпак ФСБ або взагалі не бути заарештованими? Звісно, питання риторичне.

Не забуваємо, що Україна знаходиться в стані гібридної війни з дуже потужним та підступним супротивником. А сили та засоби РФ на інформаційному фронті на порядок вищі та якісніші за наші. І вони моніторять наш інтернет простір – аж гай гудить! Тому виключати не можна і спроби їх Сил спецоперацій прийняти участь в тендері на послуги для українських ССО через своїх агентів впливу. Чи таких ризиків не існує?!

Але ж це ще, на жаль, не все. Є ще й тендерні пропозиції від цієї розсекреченої через Prozorro військової частини, аукціони на які мають завершитися до 21 травня. Це написання журналістських робіт та їх публікації в зарубіжних та вітчизняних ЗМІ (російською, англійською, французькими мовами) на суму 800 тис. грн.; написання текстів для Інтернету на 300 тис.грн. (OSINT-розслідування, Open source intelligence, тобто, розвідка з відкритих джерел інформації); просування розроблених інформаційних матеріалів в Інтернет-мережі (SMM та SEO-послуги) за 700 тис.; створення відеоматеріалів за 700 тис. грн…

Отже, ми виводимо на розгляд суспільства та пропонуємо всім бажаючим взяти в тендерах участь увесь набір специфічної діяльності, чим вже давно та успішно займаються російські «фабрик тролів». Проте, я щось не чув та не зустрічав інформації, щоб наш головний противник на такі послуги оголошував тендери. Для цього у всьому цивілізованому світу існують захищені статті бюджету. Адже і ЦРУ, і Мі-6, і «Моссад» не всі свої спецоперації та, особливо, їх фінансування виносять на суд громадськості. Бо в першу чергу все це стає відомо тому, проти кого ці спецоперації спрямовані.

В нас вистачає волонтерів, які надавали й надають якісні «послуги» в інформаційній війні. Це і фахівці з InformNapalm, i з сайту «Петр і Мазепа» та багато ще хто. Чому б без великого розголосу з ними не співпрацювати, якщо раптом з’явилися на це вільні кошти?

Тому є пропозиція: якщо це дійсно спецоперації, а не окозамилювання для ворога (таке теж може бути), то вони не повинні фінансуватися через тендери, тим більше на очах охрєнєвшей громадськості. В іншому випадку ми самі просто «палимо контору», головне завдання якої протидіяти ворогу в інформаційному просторі

Українська військова частина скасує тендер на опитування у РФ та Криму 07 травня 2018 - 12:26 У ЗСУ тендер Центру інформаційно-психологічних операцій назвали «тролінгом росіян» Військова частина А4398, під кодом якої працює 72-й Центр інформаційно-психологічних операцій сил спеціальних операцій України, скасує тендер на проведення дослідження, яке б вивчало настрої населення Приволзького федерального округу Росії та окупованого Криму. Про це Громадському радіо повідомили у військовій частині. «Сьогодні цей лот знімається, це уже неактуально»,  — повідомив військовий Олександр Шестопалов. Він відмовився пояснити причини оголошення тендеру і його скасування. Станом на час публікації новини, тендер був усе ще актуальним на сайті публічних закупівель Рrozorro. tender.jpg Оголошення про тендер на сайті Рrozorro Прес-офіцер управління сил спеціальних операцій Олексій Нікіфоров зазначив, що розгорнутих коментарів з цього приводу не даватиме. «Не буде жодного опитування. Вважайте, що це було якесь заманювання, щоб «потролити» росіян», — заявив Нікіфоров у коментарі Громадському радіо. Раніше військова частина А4398, яка базується у Броварах Київської області, оголосила тендер на проведення дослідження «Соціокультурна сегментація населення Приволзького федерального округу Російської Федерації (ПФО РФ)». Під номером цієї військової частини до окупації Криму у Севастополі працював 72-й центр інформаційно-психологічних операцій Збройних Сил України, що є частиною розвідки. У 2014 році військову частину перевели у Бровари Київської області. Учора, 6 травня, інформацію про те, що тендер є актуальним, Громадському радіо підтвердили у військовій частині. Військова частина хотіла, аби дослідники опитали жителів чотирьох російських регіонів — Адигеї, Республіки Калмикія, Краснодарського краю, Ростовської області, а також українського Криму, який окупований РФ.  Завданнями цього дослідження зокрема були: визначити, наскільки росіяни і кримчани задоволені роботою громадянської, політичної та адміністративної систем в регіонах дослідження (неурядові організації, рухи, партії, чиновники, президент РФ); готовність відстоювати свою позицію, участь в акціях протесту; визначити ступінь суспільної напруженості та її причин в кожному з регіонів; найбільш чутливі та актуальні теми; виділити основні канали комунікації та медіа уподобання визначених цільових аудиторій. За дослідження військова частина готова була заплатити 1,6 млн гривень. Відео з окупованих територій Ця військова частина також оголосила тендер на написання журналістських текстів, їхнє просування та публікацію у зарубіжних та українських ЗМІ. Мова матеріалів — англійська, російська, французька  (або інша мова в залежності від завдання). На написання цих текстів військові готові виділити 800 тисяч гривень. Інший тендер — створення відео. Деякі знімання можуть бути «складними», наприклад, місцем може бути ОРДЛО, окупований Крим чи закордонні країни. За ці послуги військові готові заплатити 700 тисяч гривень.

Детальніше читайте на Громадському радіо: https://hromadskeradio.org/news/2018/05/07/ukrayinska-viyskova-chastyna-skasuye-tender-na-opytuvannya-u-rf-ta-krymu

Гібридна війна

Часткове затишшя на фронті не має навіювати нам самозаспокійливих думок, що, мовляв, "усе скінчилося". Ми отримали досить умовну передишку (у т.ч. завдяки постійно критикованим Мінським угодам), яку маємо використати для реальних економічних реформ, удосконалення сектора безпеки і оборони, пошуку системних рішень у протидії гібридним загрозам. Причому вже в найближчому майбутньому. 

У січні 2015-го ми представили свій погляд на російську агресію, її геополітичні джерела та форми, а також відзначили ключові кроки, які слід зробити Україні для подолання наслідків гібридної війни. 

Минулий рік був багатий на події і не тільки не спростував озвучені в тому матеріалі тези, а й поглибив, багатьом надавши несподіваної актуальності. Ба більше, ми можемо констатувати, що "гібридна війна" як форма агресивного вирішення Росією своїх геополітичних завдань не лише не обмежилася Україною, а й усіляко розвивається, а самі форми гібридної війни стають дедалі вигадливішими, поширюючись на нові театри воєнних дій. Тим самим збувається своєрідне передбачення президента Литви Д.Грибаускайте, висловлене нею 2014-го: "Якщо терористичну державу, яка веде відкриту агресію проти свого сусіда, не зупинити, вона пошириться на Європу й далі". І вона справді поширилася. У найбільш хитромудрих формах.

Гібридна війна: перші підсумки і нові напрямки

Про те, що для РФ "гібридний" метод ведення війни на довгі роки стає домінуючим, свідчить і остання стаття "З досвіду Сирії" генерала В.Герасимова (того самого, який на початку 2013 р. публічно сформулював російське розуміння сучасних конфліктів у форматі "гібридних воєн"). Нову статтю він підготував за мотивами свого ж виступу на підсумковій конференції Академії військових наук 27 лютого 2016 р. Принципово нових тез (відносно його виступу 2013-го) автор не наводить, однак у його міркуваннях рельєфно проявляються пріоритети, які РФ розглядає як ключові цілі " гібридної війни" (або, як цю війну названо в самій статті, — "бліцкригу ХХI століття") — "досягнення політичних цілей із мінімальним збройним впливом на противника". Правда, у руслі домінуючих російських поглядів Герасимов усе це приписує виключно "підступному Заходу", хоча маємо справу з очевидним психологічним явищем, котре називається "проекцією" — приписуванням якомусь опонентові або іншій особі власних рис характеру (переважно негативних).

Герасимов каже, що завдання "гібридної війни" мають виконуватися насамперед за рахунок підриву військового та економічного потенціалу противника, інформаційно-психологічного тиску на нього, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів. 

Причому він справедливо відзначає, що в сучасному світі велике значення мають не розміри збройних сил (ЗС), а їхня здатність здійснювати швидкі й ефективні операції на будь-якому театрі воєнних дій, зокрема — у нетрадиційних умовах. Особливо в умовах бурхливого зростання суто невоєнних методів боротьби: "комплексного застосування політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних заходів, реалізованих з опорою на військову силу". 

Із чим важко не погодитися, то це з одним із найважливіших його висновків: "поєднання традиційних і гібридних методів уже тепер є характерною рисою будь-якого збройного конфлікту. При цьому якщо другі можуть використовуватися і без відкритого застосування військової сили, то класичні бойові дії без гібридних — уже ні". 

І Росія справді явно розвиває такі підходи на практиці. І навіть не думає зупинятися — вона активно шліфує цей новий вид агресії, маніпулюючи її складовими, акуратно (поки що не завжди) дозуючи їх у кожному конкретному випадку і перевіряючи, що й де спрацьовує ефективно, на ходу змінюючи напрямки удару. 

Фактично, Росії чи не вперше за тривалий час справді вдалося перетворити обмежуючу особливість своєї стратегічної культури (тактичну прозірливість при мінімальному стратегічному плануванні та передбаченні далекосяжних наслідків своїх дій) на стратегічну перевагу (оскільки мета, якою Росія зараз керується на глобальному рівні, де-факто є "глобальною анархією", і російське керівництво вважає її бажаним станом світового геополітичного простору).

Сьогодні ми можемо чітко виділити кілька ключових компонентів, які вочевидь співвідносяться із заходами в рамках "гібридних війн" у нинішній російській практиці, але при цьому вони можуть бути виділені у три великі групи.

1. Традиційні військові засоби (використання регулярних військових підрозділів та озброєнь, а також сил спеціальних операцій).

2. Квазімілітарна діяльність (створення і підтримка незаконних збройних формувань, підтримка та радикалізація сепаратистських рухів, формальні й неформальні ПВК).

3. Операції немілітарного впливу, насамперед способом спеціальних інформаційних операцій та "активних заходів" (у тому числі економічний тиск, операції в кіберпросторі, дипломатія, маніпуляції інформаційним простором).

У рамках цих трьох груп і настроює Росія свої дії з реалізації гібридних методів атаки на конкретні країни або регіони. У кожному окремому випадку на різних етапах перевага віддається тій або іншій групі, залежно від поточної військово-політичної та економічної ситуації. Ба більше, свідомо (а швидше — несвідомо) Росії дедалі частіше вдається досягати синергетичного ефекту на різних аренах гібридних протистоянь, активізуючи ті чи інші форми гібридної війни на інших аренах. Утім, як і говорили неодноразово різні експерти, нічого принципово нового в кожному конкретному елементі гібридної війни немає. Новим є, швидше, продуманий (найчастіше — наперед) взаємозв'язок усіх застосовуваних асиметричних методів та інтенсивність їх використання задля досягнення стратегічної мети. 

Нині ми спостерігаємо, щонайменше, три масштабні "гібридні" операції, які мають багато схожого, попри певну різницю в зовнішньому представленні: Сирія (Туреччина), Європейський Союз, Україна.

Гібридний контекст "Сирійського вузла": перевага військової складової

Сирійський конфлікт, багато в чому, як і український, внаслідок втручання Росії, перейшов у затяжну фазу млявого переговірного процесу. При досить умовній результативності переговорів (як і в Україні, в Сирії режим "припинення вогню" є, швидше, фікцією) між США і РФ, для останньої тактичне завдання залишається таким самим, як і в Україні: "заморожування" конфлікту, якщо його не вдасться вирішити вигідним для Москви чином. 

У конфлікт у Сирії, що триває з 2011 р., Росія втрутилася не раптово, але різко й послідовно. Однак, на відміну від агресії в Україні, вона зразу перейшла до відкритого використання власних ЗС (авіації, ракет). Не виключено, що це є наслідком аналізу дій самої РФ в Україні. Адже 1 березня 2014 р. екс-президент В.Янукович, що вже на той час переховувався в Росії, звернувся до В.Путіна з проханням ввести війська на територію України. Тоді це не було реалізовано у форматі відкритого вторгнення, — роль "передових загонів" довірили квазімілітарним об'єднанням. Відтак, Росія досі змушена офіційно приховувати й заперечувати свою військову присутність на Сході України. Схоже, що в Сирії вирішили йти іншим шляхом: зразу заявити про свою присутність.

Загалом, сирійська кампанія для Росії будувалася на використанні традиційних видів озброєнь і бійців спецпідрозділів. Але не забули і про тих-таки "ополченців" та російських "зелених чоловічків" — ПВК. Причому вербували найманців для поїздки в Сирію з тих самих "ДНР" і "ЛНР", обіцяючи там вищу зарплатню, офіційний статус і блага "визволителів сирійського народу". Інформаційна (немілітарна) складова майже не застосовувалася (з огляду на специфічність військово-політичної ситуації). Втім, чого не можна сказати про можливості "активних заходів". Тим більше що російські розвідструктури завжди було щедро представлені в Сирії, а експерти роблять обґрунтовані висновки про зв'язок російських спецслужб із бойовиками Ісламської держави.

Тобто де-факто Росія саме на прикладі Сирії провела в повному обсязі те, що вона сама могла б вважати майже зразковою "гібридною операцією", де при мінімальних витратах (передусім військових) було досягнуто певних результатів, позитивних для зовнішньої політики Росії на даному етапі.

При цьому сирійська кампанія — це не тільки операція прикриття власних помилок на інших аренах (наприклад, в Україні), отримання додаткових козирів для зовнішньополітичного торгу або закріплення своїх позицій на Близькому Сході (що після падіння Каддафі та серії революцій у рамках "арабської весни" було трохи проблематично), а й демонстрація готовності ЗС РФ виконувати операції на віддалених театрах воєнних дій. Загалом же, Росія досить активно взялася відновлювати дискурс "холодної війни", головно — через провокування постійних інцидентів з участю її ЗС по всьому світу. Насамперед із допомогою підводних човнів (сюди можна зарахувати історії з підводними човнами РФ у водах Швеції, США, Великої Британії, Франції) та літаків (тільки 2015-го винищувачі НАТО супроводжували понад 160 літаків РФ, російська авіація постійно "випадково" залітала на території інших країн). Періодично це призводитиме до інцидентів на кшталт збитого Туреччиною СУ-24, але на загал — сприятиме нагромадженню невизначеності й тривоги у сфері міжнародної безпеки.

Про переведення Росією "гібридного" методу війни із пробного на суто повсякденний (технологічний) рівень свідчить те, як вона прореагувала на збитий літак і пішла хоч і на акуратну, але жорстку ескалацію конфронтації з турецьким керівництвом. Увесь комплекс заходів тиску (запровадження доволі масштабних економічних санкцій, провокування турецьких ЗС постійними порушеннями повітряного простору Туреччини, заяви про підтримку курдів) було реалізовано у стислий термін, що свідчить або про його попередню підготовленість, або про відпрацьованість технології. 

І ареною, де Росія хоче провести нову "зразково показову" (за кримським прикладом) операцію, схоже, стає Європа. 

Масштабна операція немілітарного впливу в ЄС: якнайбільше ненависті та плутанини 

Друга операція гібридного характеру розвивається в політичному просторі ЄС. Попри те, що окремі експерти прогнозують Східній Європі та всьому світу близьку масштабну війну, ймовірність цього залишається досить невисокою. Втім, Балтійські країни мають вагомі підстави побоюватися "гібридної загрози" з боку Росії і раціонально підходять до цього питання, вживаючи превентивних заходів та вивчаючи український досвід.

"Емігрантська криза", коли величезна кількість біженців із Близького Сходу, гнаних сирійською війною, рушила в напрямку Європи, загнала європейські столиці у складну ситуацію й надовго відвернула їхню увагу від інших проблем. Зокрема й тому, що ця зовнішня за формою криза породила серію глибших криз внутрішніх — жорсткої дискусії про кордони (внутрішні й зовнішні) ЄС, про те, хто і як повинен розселяти біженців, що з ними робити далі, як ЄС має реагувати на цю кризу загалом (зміцненням єдності на базі цінностей чи ізоляціонізмом). Усе це сприяло зростанню впливу радикальних націоналістичних груп та партій, які місцями вже конвертують його в політичні дивіденди.

Через майже півроку після початку кризи спеціалісти Центру передового досвіду НАТО зі стратегічних комунікацій прямо вказують, що за емігрантською кризою (а точніше — диригуванням її радикалізацією з боку праворадикальних організацій та різноманітних "співвітчизників") стоїть Росія: "Росія створила мережу, якою може управляти. Ви можете використати її так, як вони спробували зробити це в Німеччині, використавши справжню (legitimate) проблему біженців… Вони використовують російськомовних, соціальні медіа, намагаються спиратися на розбіжності в думках щодо гострих питань. І для пояснення всього цього вони використовують крайній правий наратив". Проблема вийшла на такий рівень, що, за даними ЗМІ, уряд Німеччини дав офіційне завдання німецьким розвідувальним і контррозвідувальним структурам проаналізувати, чи не використовує Росія проти Німеччини методи, які заведено зараховувати до "активних заходів". 

При цьому справді важко не відзначити сукупне використання Росією у своїх інтересах потенціалу "емігрантської кризи", що проявляється відразу на всіх етапах і рівнях. А тим часом уже сам факт активного включення РФ у бомбардування північної Сирії посилює мігрантські потоки, які прямують у Європу. У березні 2016 р. генерал Ф.Брідлав уже прямо пов'язував у єдиний ланцюг подій бомбардування в Сирії і тамтешню наземну операцію зі зростанням інтенсивності мігрантських потоків у ЄС. 

При цьому в рамках самої Європи РФ активно "розкручує" ксенофобські настрої, використовуючи для цього власні ЗМІ та контрольовані ними (насамперед фінансово) радикальні партії й групи, чимало яких були створені лише для розкручування цієї кризи (що дуже скидається на історію з громадською організацією "Донецька республіка", створеною ще 2005-го одним із лідерів "ДНР" А.Пургіним). Найяскравішим прикладом цієї злагодженої роботи членами "антиєвропейського Інтернаціоналу" (яким диригує саме Москва) стала історія з "дівчинкою Лізою" в Німеччині, яка навіть призвела до міжнародного скандалу та різкої репліки міністра закордонних справ Німеччини на адресу С.Лаврова.

Взагалі, тема "антиєвропейського Інтернаціоналу", створеного Кремлем у самому ЄС, дедалі масштабніше виходить на порядок денний європейських столиць. Ось як цей процес коментує офіційна доповідь чеської контррозвідувальної структури Служби безпеки та інформації: "Росія створює в Європі ідеологічну структуру, яка може бути сприйнята всім європейським політичним спектром — від екстремальних лівих сил через популістів до екстремальних правих сил, що можна вважати поверненням до концепції Комінтерну, створеного і керованого Радянським Союзом". Та й розслідування українських журналістів щодо президента Чехії М.Земана і його найближчого оточення легко підтверджують справедливість таких оцінок. Але схожих прикладів у рази більше — від неодноразових випадків надання кредитів на політичну діяльність французькому "Національному фронту" і до прямих обвинувачень окремих депутатів угорської партії "Йоббік" у шпигунстві на користь Росії. Однак не тільки. За різними оцінками, політичні проекти (або окремі політики, а також експерти), які функціонують в інтересах російської зовнішньої політики, є, мінімум, у десяти країнах ЄС. І здебільшого це важливі для Європи країни: крім уже згаданих Франції, Німеччини та Чехії, це Австрія, Угорщина, Греція, Італія та деякі інші.

Що показово: члени цього Інтернаціоналу (переважно праворадикальні партії, але не обов'язково — там досить багато і груп, ніяк не пов'язаних із радикалізмом) демонструють таке саме "печерне" ставлення до базових для європейського суспільства понять (наприклад, "політична відповідальність" або "політична культура"), як і їхні куратори з Кремля у своєму внутрішньому політичному просторі. Навіть прямі обвинувачення у фінансуванні з боку Москви не тільки не призводять до політичної смерті їхніх керівників, а створюють їм лише додаткову рекламу. 

Не менш масштабними були дії того ж Інтернаціоналу (або груп "корисних ідіотів") у Голландії в рамках проведення референдуму щодо Угоди про асоціацію між Україною і ЄС. Хоча тут більше можна говорити про використання голландців "втемну", що характерно для практики "активних заходів".

Голландський приклад показовий ще й із погляду його стратегічної небезпеки для Європи — використання Росією суто внутрішніх (референдум), легітимних механізмів (у т.ч. фінансових) для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Якщо таке триватиме й надалі, то це цілком може призвести до дискредитації логіки всієї внутрішньої суспільно-політичної системи. 

Втім, це кореспондується із загальним російським "гібридним" підходом — використовувати внутрішні механізми та риторику Заходу для його руйнування. Перед цим така атака проводилася по лінії "свободи слова", коли, апелюючи до традиційних цінностей свободи слова, російські ЗМІ (насамперед RT) активно маніпулюють інформацією, видаючи ці маніпуляції за "альтернативну точку зору". Політкоректність Європи в цій площині інколи доводить до гротескних ситуацій. Останній такий випадок — участь представників суто пропагандистського телеканалу МО РФ "Звезда" у конференції ОБСЄ "Пропаганда ненависті та свобода масової інформації". 

Говорячи про використання (або, швидше, потурання внутрішнім процесам) легальних механізмів, які можуть призвести до розвалу ЄС, важко не згадати й ситуацію навколо Великої Британії з її референдумом Brexit щодо виходу зі складу ЄС. Під'юджувана російськими пропагандистськими силами (медійними, політичними), Британія розділилася з цього питання досить істотно, і з явно маргіналізованої теми ідея "виходу з ЄС" несподівано перетворилася на мейнстрим, відповідь на який має бути дана 23 червня. Тим часом у разі позитивного рішення ситуація на цьому не зупиниться: експерти очікують (а фактично — говорять про нього, як про неминучий) проведення референдуму і про незалежність Шотландії, активізації протистояння в питанні статусу Північної Ірландії, необхідності для ЄС переглядати багато своїх підходів (у тому числі у сфері безпеки та регіональної економіки). Британські журналісти прямо кажуть, що єдиний, хто справді виграє від "так" на Brexit, — В.Путін, який, за влучним висловлюванням одного британського журналіста, "тестує ЄС на стресостійкість".

Не можна сказати, що Європа повністю ігнорує таку діяльність Росії. Скажімо, були створені й частково почали працювати підрозділи стратегічних комунікацій ЄС і НАТО. Однак на даний момент це більше реактивне реагування (наприклад розвінчування брехні російських ЗМІ або узагальнені дослідження щодо актуальних російських наративів), — із проактивною діяльністю ситуація все ще неоднозначна.

Тим часом уже тепер діяльність Росії призводить до зростання внутрішніх суперечностей у ЄС, економічних проблем, посилення впливу внутрішньої деструктивної опозиції — по суті, всього того, що Герасимов і проголошує як цілі "гібридної війни".

Про те, яку мету ставить перед собою Росія в Європі, точно сказав недавно Дж.Шерр: "На Заході не запитують, а знають: Росія переживає труднощі в економіці, у цій сфері і в тій, і в інших. Зрозуміло, це не може тривати довго, і росіяни хочуть знайти симпатичний вихід. А вони чомусь стріляють. Чому б це? А відповідь же гранично ясна — тому, що росіяни правильно розуміють: Захід настільки ж слабкий політично, наскільки Росія слабка економічно. Вони вважають, що все вирішує політична змінна, і вірять, що єдність Заходу, принаймні в нинішньому вигляді, тріщить і довго не протягне. Тому якщо вони виграють політичну битву, то "устаканиться" і все решта, включно з економікою. Я не стверджую, що вони мають рацію, але впевнений, що так сприймає ситуацію Кремль".

Однак питання стоїть набагато гостріше: чи зможе Росія таким чином зруйнувати не просто європейську політичну єдність із окремих питань, а й саму європейську структуру в цілому? І, на нашу думку, коли не буде вжито контркроків, то цілком можливо, що так. Особливо якщо Росія зможе й надалі реалізовувати свої операції, користуючись європейськими правами та свободами, заражаючи їх вірусом самодискредитації. 

На жаль, слід констатувати, що Європа до останнього часу не може зібратися на силі для цілісної відповіді на цю загрозу (що видно вже з результатів місцевих виборів у Німеччині, де в окремі місцеві парламенти пройшли представники партії "Альтернатива для Німеччини", яку пов'язують із Кремлем). І проблема не в тому, що атаки йдуть по цілому комплексу напрямів, і зреагувати на все важко. Швидше, проблема в тому, що Європа (не вся, а значна її частина) все ще не до кінця усвідомлює нову геополітичну реальність, коли "мир" — не еквівалент станові "не стріляють". Гібридна деструктивна активність Росії розмиває кордони "миру" і "війни", а примара "холодної війни" в нових її формах уже не просто наблизилася до кордонів ЄС — вона активно там діє, тоді як європейці не бажають цього помічати. Або не готові змінити погляд на реальність, щоб адекватно відповісти на очевидний виклик. Успішніші спроби НАТО вирішити цю проблему, але їх недостатньо.

Україна: два роки досвіду протистояння гібридній агресії

Уже понад два роки Україна протистоїть російсько-терористичним військам і масштабній агресії Росії у формі гібридної війни. За цей час ми зіштовхнулися, мабуть, з усіма її ключовими формами, виділеними на початку цієї статті, — пряма військова агресія, використання ДРГ, атаки квазімілітарних структур (на кшталт "ополчення" або "козацтва"), постійне підживлення сепаратистських рухів по всій Україні, економічний тиск (по лінії запровадження санкцій та фітосанітарного контролю, стягування 3 млрд кредиту, виданого режимові Януковича, вивезення решток промислового потенціалу з території ОРДЛО на територію РФ), дипломатичний тиск на всіх рівнях (локальному, регіональному та міжнародному), перманентна інформаційно-психологічна війна й тепер, мабуть, перша у світі вдала кібератака на об'єкт критичної інфраструктури (Прикарпаттяобленерго).

Не слід забувати, що сама агресія стала можливою не тільки тому, що Росія мала фізичну можливість її здійснити. Слабка реакція Заходу у 2008-му на російську агресію в Грузії породила у російського керівництва відчуття вседозволеності та безкарності. Утім, коли говорять про гібридну війну Росії в Україні, часто не зважають на те, що проти нас агресію розв'язала країна, яка має ядерну зброю і періодично нагадує про це іншому світу. Знову ж, важко ігнорувати й суто чисельну перевагу РФ над Україною в живій силі та озброєннях.

Цілі ж РФ стосовно України за ці два роки (насправді — за триваліший період), за великим рахунком, мало змінилися. Це все те ж саме завдання створення всередині української держави неконтрольованої українським керівництвом території, загальна дестабілізація суспільно-політичної ситуації, економічне виснаження України, відтягування українських ресурсів від вирішення поточних проблем, блокування євроінтеграційних процесів.

Незважаючи на все це, Україна, як і раніше, чинить активний опір, що, втім, не означає послаблення загроз із боку РФ. І пряма військова агресія досі ще залишається реальною й відчутною загрозою для України (а цілком можливо — і для багатьох східноєвропейських країн). Слід визнати, що і ми, і наші західні партнери із впертістю, гідною кращого застосування, часто продовжуємо недооцінювати зміни, які відбулися в російській армії внаслідок т.зв. "сердюковської реформи". Адже, попри всі скандали, багато експертів називають реформу, проведену Сердюковим, наймасштабнішою для ЗС РФ із 30-х рр. ХХ ст. Насамперед (у руслі тез того ж таки Герасимова), відбувається поступовий перехід від масової мобілізаційної армії до високих рівнів постійної готовності з'єднань та поліпшення міжвидової взаємодії. Наприклад, 23 громіздкі дивізії були замінені більш мобільними 40 бригадами, здатними до самостійних дій. Було зроблено істотний крок у бік відмови від "паперових" частин, які складалися лише з кадрових офіцерів, що служили при складах з невикористовуваним озброєнням і технікою. На противагу цьому розпочався перехід до з'єднань повного штату. Більш цілеспрямованими стають зусилля з формування контрактної армії, оскільки строковиків просто неможливо навчити адекватно використовувати дедалі складнішу військову техніку, особливо в розрізі планів переозброєння, закладених у "Держпрограму озброєнь-2020". Було поліпшено міжвидову координацію створенням п'яти стратегічних командувань, — це дозволило командирам на місцях контролювати всі види ЗС у своїй зоні відповідальності.

При Шойгу ці зміни лише закріпилися. Мабуть, найважливіше з того, що відбулося вже при новому міністрові оборони РФ, — кардинальне поліпшення бойової підготовки і стрімке зростання кількості навчань. Причому, говорячи про останні, слід мати на увазі, що це не "зразково-показові" навчання, про які стає відомо за півроку до їх проведення, а раптові. Тим самим умови проведення таких навчань стають максимально наближеними до бойових.

Як резюме цих змін можна навести думку експертів Європейської ради з міжнародних відносин: "Уперше в російської армії з'явилася пірамідальна структура, у рамках якої всі рішення приймають кілька високопоставлених офіцерів на її вершині, і більшість офіцерів служать безпосередньо в лавах військ… Хоча високого рівня бойової готовності поки що не було досягнуто, слід пам'ятати, що до початку реформ деяким підрозділам російської армії знадобився рік на підготовку перед перекиданням у Чечню". Показовий результат цієї реформи: Москва змогла підтримувати повністю укомплектовані багатотисячні формування військовослужбовців у стані постійної бойової готовності поблизу російсько-українського кордону впродовж кількох місяців і одночасно проводити військові навчання з участю 80 тис. військовослужбовців в інших частинах країни.

Стримують усі ці трансформації кілька важливих елементів, які дають нам час на пошук рішень та нарощування нашої обороноздатності:

— повальна корупція (можна навіть сказати — "країноутворююча", як в умовній країні Лямблія із творів С.Лема). Подолати її в сучасній Росії неможливо, бо вона є цементуючою основою поточного політичного режиму;

— демографічна криза, яка ускладнює будь-які форми (контрактні або призовні) набору нових військовослужбовців (що, можливо, дозволить усвідомити необхідність зменшення формальної кількості військ);

— амбіції політичного і військового керівництва, що далеко не завжди відповідають реальним економічним можливостям держави (звідси різноманітні мегаломанські проекти, яких, втім, стає дедалі менше).

Однак ці стримуючі елементи не мають навіювати нам оманливий спокій. Російська армія — це не просто натовп "гарматного м'яса", як намагаються подати деякі "експерти", а сила, на яку доводиться зважати і до війни з якою треба бути готовими. А отже, розвиток сектора безпеки і оборони, ВПК — об'єктивний довгостроковий пріоритет для держави, незалежно від поточної політичної кон'юнктури. 

При цьому РФ не полишає надій викувати і з особового складу "ДНР" та "ЛНР" якусь подобу "армій" за російським зразком. Здійснює це спеціально створене командування резерву Південного округу ЗС РФ. Причому основні командні та штабні посади в таких "армійських" корпусах обіймають кадрові російські офіцери. До 40% рядового складу цих армій — жителі окупованих територій Донецької та Луганської областей. Усе разом це дозволяє РФ зберігати на окупованих територіях угруповання, достатнє для початку наступальних дій.

Однак Росія не збирається спиратися лише на свої ЗС та псевдоармії псевдонародних республік, — рік у рік дедалі активніше Росія застосовує власні приватні військові компанії і має намір максимально розширювати цю практику. Українські експерти досить докладно описують практику використання Росією різноманітних ПВК (під виглядом "охоронних фірм" або їх аналогів) у багатьох "гарячих точках" — від Боснії і до України та Сирії. 

Про те, що питання вийшло на найвищий рівень, свідчить і його обговорення на недавній конференції Академії військових наук РФ 27 лютого 2016 р. І, швидше за все, тиск цих різноманітних ПВК на Україну лише зростатиме, як і активність різних ДРГ. Та не тільки Україні варто очікувати посилення активності таких структур на своїй території, — багато сусідів Росії (формально — союзники) можуть "несподівано" опинитися під ударом.

Не припиняються спроби вплинути на Україну або на реалізацію українських інтересів через дипломатичні механізми. На рівні ООН Росія повернулася до перевіреної тактики використання голосів окремих країн Азії, Африки та Латинської Америки в обмін на економічні й військові преференції. Для демонстрації виходу з міжнародної ізоляції використовуються майданчики БРІКС і ШОС. Не варто ігнорувати й теми, болісні для Заходу, на які може впливати Росія, — тепер це Сирія та ІДІЛ. Хоча Захід досі ще зберігає єдність у питанні російсько-українського конфлікту, ігнорувати тиск на цю єдність із боку сирійського питання було б недалекоглядно. 

Як ми вже зазначали, Україна по-своєму в унікальній ситуації, — ми не просто стали першою країною, на якій повноваго (оскільки раніше це намагалися зробити і в Грузії) випробували нову модель агресії з боку Російської Федерації. Ми змогли себе захистити (інколи — надто високою ціною), виробити механізми протидії найбільш агресивним методам гібридних атак і при цьому продовжувати позиційну боротьбу зі значно сильнішим противником. Тому наш досвід не просто заслуговує пильного вивчення (як це вже роблять структури НАТО або представники окремих східноєвропейських країн), — він єдиний, з погляду оцінки загроз, із якими світові (і насамперед Європі) доведеться мати справу найближчим часом.

У своєму останньому інтерв'ю журналові The Atlantic президент США Б.Обама чесно заявив, що "Україна не є членом НАТО, тому вона буде уразлива перед російським вторгненням, незалежно від того, що ми робимо". І це важливо, щоб зрозуміти, чого від нас насправді очікують наші західні партнери, — здатності самотужки себе захистити. Не сподіватися на "сили НАТО", а побудувати ефективні, сучасні та боєздатні збройні сили, які зуміють стримувати мілітаристські пориви північно-східного сусіда. 

Не варто тішити себе ілюзіями, що Росія відмовиться від нового виду боротьби, — майже вся російська військова думка зараз спрямована на її подальшу розробку та конкретизацію. І, визнаючи вміння Росії знаходити вдалі локальні (але стратегічно неправильні) рішення, слід розуміти, що в зоні безпосередньої "гібридної загрози" перебувають не тільки Україна та країни Балтії, а й усі сусіди Росії з ОДКБ, а також Європа в цілому. У рамках її "гібридних стратегій" і курсу на анархізацію глобального простору безпеки цілком можна чекати від Росії свідомого розконсервування цілого ряду "заморожених конфліктів", насамперед у Придністров'ї, Нагірному Карабасі, інших регіонах. І ця тенденція починає проявлятися, — В.Путін уже висловив готовність підтримати Сербію в її позиції щодо Косово.

Понад 20 років ми ігнорували або не хотіли помічати перманентну загрозу, — тепер ми не можемо дозволити собі цього. Хоча хіба тільки ми її "не помічали"? Важко ігнорувати і вперте небажання лідерів ключових світових держав помічати дедалі більш виражені ознаки згортання демократії, нарощування потенціалу, посилення авторитарних тенденцій і реваншизму (насамперед геополітичного) у РФ. Усе це призвело до того, що був втрачений момент, починаючи з якого дії керівництва Росії стали становити серйозну загрозу для європейської і світової безпеки. Показово, що, незважаючи на постійні "реформи" 90-х і "нульових" років у ключових структурах міжнародної безпеки (ОБСЄ та НАТО), жодна з них насправді не виявилася достатньо готовою до дій у нових умовах — умовах гібридної війни. Гібридні операції Росії перетворюють усю зону міжнародної безпеки на єдину "зону ризику", тобто складається ситуація, коли гібридна агресія може бути реалізована рішуче проти будь-якої країни або групи країн (що бачимо на прикладі дій Росії в інформаційному та політичному просторі ЄС). У т.ч. мілітарними (квазімілітарними) методами.

Повертаючись до українського контексту, слід чітко розуміти: навіть якщо воєнні дії не відновляться (не наберуть повномасштабного характеру, як це було в період літа 2014-го — зими 2015-го), навіть якщо російська сторона виконає абсолютно всі пункти Мінських угод і поверне контроль над кордоном Україні (що нині видається майже неймовірним), — навіть у такому разі гібридна війна не припиниться і трансформуватиметься лише частково. 

Уже тепер зрозуміло, що, крім посилення інформаційного тиску й перетворення "ДНР"—"ЛНР" на тривалий дестабілізуючий фактор українського життя, Росія, так само, як і в Європі, використовує проти України тактику провокування радикальних подій. Останні факти виявлення агентурних "закладок" РФ у лавах українських добровольчих батальйонів та націонал-патріотичних організацій свідчать про те, що Росія готова воювати за Україну "до останнього українця". І "активні заходи" з боку російських спецслужб лише наростатимуть. Показовий випадок: найбільш полум'яний прибічник "Майдану-3", модератор безлічі сторінок у соцмережах, у яких закликає українських патріотів "виходити на вулицю" та "боротися з режимом внутрішньої окупації", — виявився сепаратистом, колишнім "ополченцем", що проживає в Росії. І таких випадків дедалі більше.

Дискусія про Донбас часто затьмарює для нас кримську проблему. А тим часом мілітаризація Криму йде повним ходом, і досить малоймовірно, що робиться це "просто так", — Крим ще може стати черговим фактором загострення, спровокованим Росією абсолютно свідомо й продумано. Тим більше якщо буде в повному обсязі реалізовано плани з нарощування там військового угруповання.

Часткове затишшя на фронті не має навіювати нам самозаспокійливих думок, що, мовляв, "усе скінчилося". Ми отримали досить умовну передишку (у т.ч. завдяки постійно критикованим Мінським угодам), яку маємо використати для реальних економічних реформ, удосконалення сектора безпеки і оборони, пошуку системних рішень у протидії гібридним загрозам. Причому вже в найближчому майбутньому. 

Гібридна війна не почалася і не закінчиться Україною. Вона тільки починається…