Минулий рік був багатий на події і не тільки не спростував озвучені в тому матеріалі тези, а й поглибив, багатьом надавши несподіваної актуальності. Ба більше, ми можемо констатувати, що "
гібридна війна" як форма агресивного вирішення Росією своїх геополітичних завдань не лише не обмежилася Україною, а й усіляко розвивається, а самі форми гібридної війни стають дедалі вигадливішими, поширюючись на нові театри воєнних дій. Тим самим збувається своєрідне передбачення президента Литви Д.Грибаускайте, висловлене нею 2014-го: "Якщо терористичну державу, яка веде відкриту агресію проти свого сусіда, не зупинити, вона пошириться на Європу й далі". І вона справді поширилася. У найбільш хитромудрих формах.
Гібридна війна: перші підсумки і нові напрямки
Про те, що для РФ "гібридний" метод ведення війни на довгі роки стає домінуючим, свідчить і остання стаття "З досвіду Сирії" генерала В.Герасимова (того самого, який на початку 2013 р. публічно сформулював російське розуміння сучасних конфліктів у форматі "гібридних воєн"). Нову статтю він підготував за мотивами свого ж виступу на підсумковій конференції Академії військових наук 27 лютого 2016 р. Принципово нових тез (відносно його виступу 2013-го) автор не наводить, однак у його міркуваннях рельєфно проявляються пріоритети, які РФ розглядає як ключові цілі " гібридної війни" (або, як цю війну названо в самій статті, — "бліцкригу ХХI століття") — "досягнення політичних цілей із мінімальним збройним впливом на противника". Правда, у руслі домінуючих російських поглядів Герасимов усе це приписує виключно "підступному Заходу", хоча маємо справу з очевидним психологічним явищем, котре називається "проекцією" — приписуванням якомусь опонентові або іншій особі власних рис характеру (переважно негативних).
Герасимов каже, що завдання "гібридної війни" мають виконуватися насамперед за рахунок підриву військового та економічного потенціалу противника, інформаційно-психологічного тиску на нього, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів.
Причому він справедливо відзначає, що в сучасному світі велике значення мають не розміри збройних сил (ЗС), а їхня здатність здійснювати швидкі й ефективні операції на будь-якому театрі воєнних дій, зокрема — у нетрадиційних умовах. Особливо в умовах бурхливого зростання суто невоєнних методів боротьби: "комплексного застосування політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних заходів, реалізованих з опорою на військову силу".
Із чим важко не погодитися, то це з одним із найважливіших його висновків: "поєднання традиційних і гібридних методів уже тепер є характерною рисою будь-якого збройного конфлікту. При цьому якщо другі можуть використовуватися і без відкритого застосування військової сили, то класичні бойові дії без гібридних — уже ні".
І Росія справді явно розвиває такі підходи на практиці. І навіть не думає зупинятися — вона активно шліфує цей новий вид агресії, маніпулюючи її складовими, акуратно (поки що не завжди) дозуючи їх у кожному конкретному випадку і перевіряючи, що й де спрацьовує ефективно, на ходу змінюючи напрямки удару.
Фактично, Росії чи не вперше за тривалий час справді вдалося перетворити обмежуючу особливість своєї стратегічної культури (тактичну прозірливість при мінімальному стратегічному плануванні та передбаченні далекосяжних наслідків своїх дій) на стратегічну перевагу (оскільки мета, якою Росія зараз керується на глобальному рівні, де-факто є "глобальною анархією", і російське керівництво вважає її бажаним станом світового геополітичного простору).
Сьогодні ми можемо чітко виділити кілька ключових компонентів, які вочевидь співвідносяться із заходами в рамках "гібридних війн" у нинішній російській практиці, але при цьому вони можуть бути виділені у три великі групи.
1. Традиційні військові засоби (використання регулярних військових підрозділів та озброєнь, а також сил спеціальних операцій).
2. Квазімілітарна діяльність (створення і підтримка незаконних збройних формувань, підтримка та радикалізація сепаратистських рухів, формальні й неформальні ПВК).
3. Операції немілітарного впливу, насамперед способом спеціальних інформаційних операцій та "активних заходів" (у тому числі економічний тиск, операції в кіберпросторі, дипломатія, маніпуляції інформаційним простором).
У рамках цих трьох груп і настроює Росія свої дії з реалізації гібридних методів атаки на конкретні країни або регіони. У кожному окремому випадку на різних етапах перевага віддається тій або іншій групі, залежно від поточної військово-політичної та економічної ситуації. Ба більше, свідомо (а швидше — несвідомо) Росії дедалі частіше вдається досягати синергетичного ефекту на різних аренах гібридних протистоянь, активізуючи ті чи інші форми гібридної війни на інших аренах. Утім, як і говорили неодноразово різні експерти, нічого принципово нового в кожному конкретному елементі гібридної війни немає. Новим є, швидше, продуманий (найчастіше — наперед) взаємозв'язок усіх застосовуваних асиметричних методів та інтенсивність їх використання задля досягнення стратегічної мети.
Нині ми спостерігаємо, щонайменше, три масштабні "гібридні" операції, які мають багато схожого, попри певну різницю в зовнішньому представленні: Сирія (Туреччина), Європейський Союз, Україна.
Гібридний контекст "Сирійського вузла": перевага військової складової
Сирійський конфлікт, багато в чому, як і український, внаслідок втручання Росії, перейшов у затяжну фазу млявого переговірного процесу. При досить умовній результативності переговорів (як і в Україні, в Сирії режим "припинення вогню" є, швидше, фікцією) між США і РФ, для останньої тактичне завдання залишається таким самим, як і в Україні: "заморожування" конфлікту, якщо його не вдасться вирішити вигідним для Москви чином.
У конфлікт у Сирії, що триває з 2011 р., Росія втрутилася не раптово, але різко й послідовно. Однак, на відміну від агресії в Україні, вона зразу перейшла до відкритого використання власних ЗС (авіації, ракет). Не виключено, що це є наслідком аналізу дій самої РФ в Україні. Адже 1 березня 2014 р. екс-президент В.Янукович, що вже на той час переховувався в Росії, звернувся до В.Путіна з проханням ввести війська на територію України. Тоді це не було реалізовано у форматі відкритого вторгнення, — роль "передових загонів" довірили квазімілітарним об'єднанням. Відтак, Росія досі змушена офіційно приховувати й заперечувати свою військову присутність на Сході України. Схоже, що в Сирії вирішили йти іншим шляхом: зразу заявити про свою присутність.
Загалом, сирійська кампанія для Росії будувалася на використанні традиційних видів озброєнь і бійців спецпідрозділів. Але не забули і про тих-таки "ополченців" та російських "зелених чоловічків" — ПВК. Причому вербували найманців для поїздки в Сирію з тих самих "ДНР" і "ЛНР", обіцяючи там вищу зарплатню, офіційний статус і блага "визволителів сирійського народу". Інформаційна (немілітарна) складова майже не застосовувалася (з огляду на специфічність військово-політичної ситуації). Втім, чого не можна сказати про можливості "активних заходів". Тим більше що російські розвідструктури завжди було щедро представлені в Сирії, а експерти роблять обґрунтовані висновки про зв'язок російських спецслужб із бойовиками Ісламської держави.
Тобто де-факто Росія саме на прикладі Сирії провела в повному обсязі те, що вона сама могла б вважати майже зразковою "гібридною операцією", де при мінімальних витратах (передусім військових) було досягнуто певних результатів, позитивних для зовнішньої політики Росії на даному етапі.
При цьому сирійська кампанія — це не тільки операція прикриття власних помилок на інших аренах (наприклад, в Україні), отримання додаткових козирів для зовнішньополітичного торгу або закріплення своїх позицій на Близькому Сході (що після падіння Каддафі та серії революцій у рамках "арабської весни" було трохи проблематично), а й демонстрація готовності ЗС РФ виконувати операції на віддалених театрах воєнних дій. Загалом же, Росія досить активно взялася відновлювати дискурс "холодної війни", головно — через провокування постійних інцидентів з участю її ЗС по всьому світу. Насамперед із допомогою підводних човнів (сюди можна зарахувати історії з підводними човнами РФ у водах Швеції, США, Великої Британії, Франції) та літаків (тільки 2015-го винищувачі НАТО супроводжували понад 160 літаків РФ, російська авіація постійно "випадково" залітала на території інших країн). Періодично це призводитиме до інцидентів на кшталт збитого Туреччиною СУ-24, але на загал — сприятиме нагромадженню невизначеності й тривоги у сфері міжнародної безпеки.
Про переведення Росією "гібридного" методу війни із пробного на суто повсякденний (технологічний) рівень свідчить те, як вона прореагувала на збитий літак і пішла хоч і на акуратну, але жорстку ескалацію конфронтації з турецьким керівництвом. Увесь комплекс заходів тиску (запровадження доволі масштабних економічних санкцій, провокування турецьких ЗС постійними порушеннями повітряного простору Туреччини, заяви про підтримку курдів) було реалізовано у стислий термін, що свідчить або про його попередню підготовленість, або про відпрацьованість технології.
І ареною, де Росія хоче провести нову "зразково показову" (за кримським прикладом) операцію, схоже, стає Європа.
Масштабна операція немілітарного впливу в ЄС: якнайбільше ненависті та плутанини
Друга операція гібридного характеру розвивається в політичному просторі ЄС. Попри те, що окремі експерти прогнозують Східній Європі та всьому світу близьку масштабну війну, ймовірність цього залишається досить невисокою. Втім, Балтійські країни мають вагомі підстави побоюватися "гібридної загрози" з боку Росії і раціонально підходять до цього питання, вживаючи превентивних заходів та вивчаючи український досвід.
"Емігрантська криза", коли величезна кількість біженців із Близького Сходу, гнаних сирійською війною, рушила в напрямку Європи, загнала європейські столиці у складну ситуацію й надовго відвернула їхню увагу від інших проблем. Зокрема й тому, що ця зовнішня за формою криза породила серію глибших криз внутрішніх — жорсткої дискусії про кордони (внутрішні й зовнішні) ЄС, про те, хто і як повинен розселяти біженців, що з ними робити далі, як ЄС має реагувати на цю кризу загалом (зміцненням єдності на базі цінностей чи ізоляціонізмом). Усе це сприяло зростанню впливу радикальних націоналістичних груп та партій, які місцями вже конвертують його в політичні дивіденди.
Через майже півроку після початку кризи спеціалісти Центру передового досвіду НАТО зі стратегічних комунікацій прямо вказують, що за емігрантською кризою (а точніше — диригуванням її радикалізацією з боку праворадикальних організацій та різноманітних "співвітчизників") стоїть Росія: "Росія створила мережу, якою може управляти. Ви можете використати її так, як вони спробували зробити це в Німеччині, використавши справжню (legitimate) проблему біженців… Вони використовують російськомовних, соціальні медіа, намагаються спиратися на розбіжності в думках щодо гострих питань. І для пояснення всього цього вони використовують крайній правий наратив". Проблема вийшла на такий рівень, що, за даними ЗМІ, уряд Німеччини дав офіційне завдання німецьким розвідувальним і контррозвідувальним структурам проаналізувати, чи не використовує Росія проти Німеччини методи, які заведено зараховувати до "активних заходів".
При цьому справді важко не відзначити сукупне використання Росією у своїх інтересах потенціалу "емігрантської кризи", що проявляється відразу на всіх етапах і рівнях. А тим часом уже сам факт активного включення РФ у бомбардування північної Сирії посилює мігрантські потоки, які прямують у Європу. У березні 2016 р. генерал Ф.Брідлав уже прямо пов'язував у єдиний ланцюг подій бомбардування в Сирії і тамтешню наземну операцію зі зростанням інтенсивності мігрантських потоків у ЄС.
При цьому в рамках самої Європи РФ активно "розкручує" ксенофобські настрої, використовуючи для цього власні ЗМІ та контрольовані ними (насамперед фінансово) радикальні партії й групи, чимало яких були створені лише для розкручування цієї кризи (що дуже скидається на історію з громадською організацією "Донецька республіка", створеною ще 2005-го одним із лідерів "ДНР" А.Пургіним). Найяскравішим прикладом цієї злагодженої роботи членами "антиєвропейського Інтернаціоналу" (яким диригує саме Москва) стала історія з "дівчинкою Лізою" в Німеччині, яка навіть призвела до міжнародного скандалу та різкої репліки міністра закордонних справ Німеччини на адресу С.Лаврова.
Взагалі, тема "антиєвропейського Інтернаціоналу", створеного Кремлем у самому ЄС, дедалі масштабніше виходить на порядок денний європейських столиць. Ось як цей процес коментує офіційна доповідь чеської контррозвідувальної структури Служби безпеки та інформації: "Росія створює в Європі ідеологічну структуру, яка може бути сприйнята всім європейським політичним спектром — від екстремальних лівих сил через популістів до екстремальних правих сил, що можна вважати поверненням до концепції Комінтерну, створеного і керованого Радянським Союзом". Та й розслідування українських журналістів щодо президента Чехії М.Земана і його найближчого оточення легко підтверджують справедливість таких оцінок. Але схожих прикладів у рази більше — від неодноразових випадків надання кредитів на політичну діяльність французькому "Національному фронту" і до прямих обвинувачень окремих депутатів угорської партії "Йоббік" у шпигунстві на користь Росії. Однак не тільки. За різними оцінками, політичні проекти (або окремі політики, а також експерти), які функціонують в інтересах російської зовнішньої політики, є, мінімум, у десяти країнах ЄС. І здебільшого це важливі для Європи країни: крім уже згаданих Франції, Німеччини та Чехії, це Австрія, Угорщина, Греція, Італія та деякі інші.
Що показово: члени цього Інтернаціоналу (переважно праворадикальні партії, але не обов'язково — там досить багато і груп, ніяк не пов'язаних із радикалізмом) демонструють таке саме "печерне" ставлення до базових для європейського суспільства понять (наприклад, "політична відповідальність" або "політична культура"), як і їхні куратори з Кремля у своєму внутрішньому політичному просторі. Навіть прямі обвинувачення у фінансуванні з боку Москви не тільки не призводять до політичної смерті їхніх керівників, а створюють їм лише додаткову рекламу.
Не менш масштабними були дії того ж Інтернаціоналу (або груп "корисних ідіотів") у Голландії в рамках проведення референдуму щодо Угоди про асоціацію між Україною і ЄС. Хоча тут більше можна говорити про використання голландців "втемну", що характерно для практики "активних заходів".
Голландський приклад показовий ще й із погляду його стратегічної небезпеки для Європи — використання Росією суто внутрішніх (референдум), легітимних механізмів (у т.ч. фінансових) для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Якщо таке триватиме й надалі, то це цілком може призвести до дискредитації логіки всієї внутрішньої суспільно-політичної системи.
Втім, це кореспондується із загальним російським "гібридним" підходом — використовувати внутрішні механізми та риторику Заходу для його руйнування. Перед цим така атака проводилася по лінії "свободи слова", коли, апелюючи до традиційних цінностей свободи слова, російські ЗМІ (насамперед RT) активно маніпулюють інформацією, видаючи ці маніпуляції за "альтернативну точку зору". Політкоректність Європи в цій площині інколи доводить до гротескних ситуацій. Останній такий випадок — участь представників суто пропагандистського телеканалу МО РФ "Звезда" у конференції ОБСЄ "Пропаганда ненависті та свобода масової інформації".
Говорячи про використання (або, швидше, потурання внутрішнім процесам) легальних механізмів, які можуть призвести до розвалу ЄС, важко не згадати й ситуацію навколо Великої Британії з її референдумом Brexit щодо виходу зі складу ЄС. Під'юджувана російськими пропагандистськими силами (медійними, політичними), Британія розділилася з цього питання досить істотно, і з явно маргіналізованої теми ідея "виходу з ЄС" несподівано перетворилася на мейнстрим, відповідь на який має бути дана 23 червня. Тим часом у разі позитивного рішення ситуація на цьому не зупиниться: експерти очікують (а фактично — говорять про нього, як про неминучий) проведення референдуму і про незалежність Шотландії, активізації протистояння в питанні статусу Північної Ірландії, необхідності для ЄС переглядати багато своїх підходів (у тому числі у сфері безпеки та регіональної економіки). Британські журналісти прямо кажуть, що єдиний, хто справді виграє від "так" на Brexit, — В.Путін, який, за влучним висловлюванням одного британського журналіста, "тестує ЄС на стресостійкість".
Не можна сказати, що Європа повністю ігнорує таку діяльність Росії. Скажімо, були створені й частково почали працювати підрозділи стратегічних комунікацій ЄС і НАТО. Однак на даний момент це більше реактивне реагування (наприклад розвінчування брехні російських ЗМІ або узагальнені дослідження щодо актуальних російських наративів), — із проактивною діяльністю ситуація все ще неоднозначна.
Тим часом уже тепер діяльність Росії призводить до зростання внутрішніх суперечностей у ЄС, економічних проблем, посилення впливу внутрішньої деструктивної опозиції — по суті, всього того, що Герасимов і проголошує як цілі "гібридної війни".
Про те, яку мету ставить перед собою Росія в Європі, точно сказав недавно Дж.Шерр: "На Заході не запитують, а знають: Росія переживає труднощі в економіці, у цій сфері і в тій, і в інших. Зрозуміло, це не може тривати довго, і росіяни хочуть знайти симпатичний вихід. А вони чомусь стріляють. Чому б це? А відповідь же гранично ясна — тому, що росіяни правильно розуміють: Захід настільки ж слабкий політично, наскільки Росія слабка економічно. Вони вважають, що все вирішує політична змінна, і вірять, що єдність Заходу, принаймні в нинішньому вигляді, тріщить і довго не протягне. Тому якщо вони виграють політичну битву, то "устаканиться" і все решта, включно з економікою. Я не стверджую, що вони мають рацію, але впевнений, що так сприймає ситуацію Кремль".
Однак питання стоїть набагато гостріше: чи зможе Росія таким чином зруйнувати не просто європейську політичну єдність із окремих питань, а й саму європейську структуру в цілому? І, на нашу думку, коли не буде вжито контркроків, то цілком можливо, що так. Особливо якщо Росія зможе й надалі реалізовувати свої операції, користуючись європейськими правами та свободами, заражаючи їх вірусом самодискредитації.
На жаль, слід констатувати, що Європа до останнього часу не може зібратися на силі для цілісної відповіді на цю загрозу (що видно вже з результатів місцевих виборів у Німеччині, де в окремі місцеві парламенти пройшли представники партії "Альтернатива для Німеччини", яку пов'язують із Кремлем). І проблема не в тому, що атаки йдуть по цілому комплексу напрямів, і зреагувати на все важко. Швидше, проблема в тому, що Європа (не вся, а значна її частина) все ще не до кінця усвідомлює нову геополітичну реальність, коли "мир" — не еквівалент станові "не стріляють". Гібридна деструктивна активність Росії розмиває кордони "миру" і "війни", а примара "холодної війни" в нових її формах уже не просто наблизилася до кордонів ЄС — вона активно там діє, тоді як європейці не бажають цього помічати. Або не готові змінити погляд на реальність, щоб адекватно відповісти на очевидний виклик. Успішніші спроби НАТО вирішити цю проблему, але їх недостатньо.
Україна: два роки досвіду протистояння гібридній агресії
Уже понад два роки Україна протистоїть російсько-терористичним військам і масштабній агресії Росії у формі гібридної війни. За цей час ми зіштовхнулися, мабуть, з усіма її ключовими формами, виділеними на початку цієї статті, — пряма військова агресія, використання ДРГ, атаки квазімілітарних структур (на кшталт "ополчення" або "козацтва"), постійне підживлення сепаратистських рухів по всій Україні, економічний тиск (по лінії запровадження санкцій та фітосанітарного контролю, стягування 3 млрд кредиту, виданого режимові Януковича, вивезення решток промислового потенціалу з території ОРДЛО на територію РФ), дипломатичний тиск на всіх рівнях (локальному, регіональному та міжнародному), перманентна інформаційно-психологічна війна й тепер, мабуть, перша у світі вдала кібератака на об'єкт критичної інфраструктури (Прикарпаттяобленерго).
Не слід забувати, що сама агресія стала можливою не тільки тому, що Росія мала фізичну можливість її здійснити. Слабка реакція Заходу у 2008-му на російську агресію в Грузії породила у російського керівництва відчуття вседозволеності та безкарності. Утім, коли говорять про гібридну війну Росії в Україні, часто не зважають на те, що проти нас агресію розв'язала країна, яка має ядерну зброю і періодично нагадує про це іншому світу. Знову ж, важко ігнорувати й суто чисельну перевагу РФ над Україною в живій силі та озброєннях.
Цілі ж РФ стосовно України за ці два роки (насправді — за триваліший період), за великим рахунком, мало змінилися. Це все те ж саме завдання створення всередині української держави неконтрольованої українським керівництвом території, загальна дестабілізація суспільно-політичної ситуації, економічне виснаження України, відтягування українських ресурсів від вирішення поточних проблем, блокування євроінтеграційних процесів.
Незважаючи на все це, Україна, як і раніше, чинить активний опір, що, втім, не означає послаблення загроз із боку РФ. І пряма військова агресія досі ще залишається реальною й відчутною загрозою для України (а цілком можливо — і для багатьох східноєвропейських країн). Слід визнати, що і ми, і наші західні партнери із впертістю, гідною кращого застосування, часто продовжуємо недооцінювати зміни, які відбулися в російській армії внаслідок т.зв. "сердюковської реформи". Адже, попри всі скандали, багато експертів називають реформу, проведену Сердюковим, наймасштабнішою для ЗС РФ із 30-х рр. ХХ ст. Насамперед (у руслі тез того ж таки Герасимова), відбувається поступовий перехід від масової мобілізаційної армії до високих рівнів постійної готовності з'єднань та поліпшення міжвидової взаємодії. Наприклад, 23 громіздкі дивізії були замінені більш мобільними 40 бригадами, здатними до самостійних дій. Було зроблено істотний крок у бік відмови від "паперових" частин, які складалися лише з кадрових офіцерів, що служили при складах з невикористовуваним озброєнням і технікою. На противагу цьому розпочався перехід до з'єднань повного штату. Більш цілеспрямованими стають зусилля з формування контрактної армії, оскільки строковиків просто неможливо навчити адекватно використовувати дедалі складнішу військову техніку, особливо в розрізі планів переозброєння, закладених у "Держпрограму озброєнь-2020". Було поліпшено міжвидову координацію створенням п'яти стратегічних командувань, — це дозволило командирам на місцях контролювати всі види ЗС у своїй зоні відповідальності.
При Шойгу ці зміни лише закріпилися. Мабуть, найважливіше з того, що відбулося вже при новому міністрові оборони РФ, — кардинальне поліпшення бойової підготовки і стрімке зростання кількості навчань. Причому, говорячи про останні, слід мати на увазі, що це не "зразково-показові" навчання, про які стає відомо за півроку до їх проведення, а раптові. Тим самим умови проведення таких навчань стають максимально наближеними до бойових.
Як резюме цих змін можна навести думку експертів Європейської ради з міжнародних відносин: "Уперше в російської армії з'явилася пірамідальна структура, у рамках якої всі рішення приймають кілька високопоставлених офіцерів на її вершині, і більшість офіцерів служать безпосередньо в лавах військ… Хоча високого рівня бойової готовності поки що не було досягнуто, слід пам'ятати, що до початку реформ деяким підрозділам російської армії знадобився рік на підготовку перед перекиданням у Чечню". Показовий результат цієї реформи: Москва змогла підтримувати повністю укомплектовані багатотисячні формування військовослужбовців у стані постійної бойової готовності поблизу російсько-українського кордону впродовж кількох місяців і одночасно проводити військові навчання з участю 80 тис. військовослужбовців в інших частинах країни.
Стримують усі ці трансформації кілька важливих елементів, які дають нам час на пошук рішень та нарощування нашої обороноздатності:
— повальна корупція (можна навіть сказати — "країноутворююча", як в умовній країні Лямблія із творів С.Лема). Подолати її в сучасній Росії неможливо, бо вона є цементуючою основою поточного політичного режиму;
— демографічна криза, яка ускладнює будь-які форми (контрактні або призовні) набору нових військовослужбовців (що, можливо, дозволить усвідомити необхідність зменшення формальної кількості військ);
— амбіції політичного і військового керівництва, що далеко не завжди відповідають реальним економічним можливостям держави (звідси різноманітні мегаломанські проекти, яких, втім, стає дедалі менше).
Однак ці стримуючі елементи не мають навіювати нам оманливий спокій. Російська армія — це не просто натовп "гарматного м'яса", як намагаються подати деякі "експерти", а сила, на яку доводиться зважати і до війни з якою треба бути готовими. А отже, розвиток сектора безпеки і оборони, ВПК — об'єктивний довгостроковий пріоритет для держави, незалежно від поточної політичної кон'юнктури.
При цьому РФ не полишає надій викувати і з особового складу "ДНР" та "ЛНР" якусь подобу "армій" за російським зразком. Здійснює це спеціально створене командування резерву Південного округу ЗС РФ. Причому основні командні та штабні посади в таких "армійських" корпусах обіймають кадрові російські офіцери. До 40% рядового складу цих армій — жителі окупованих територій Донецької та Луганської областей. Усе разом це дозволяє РФ зберігати на окупованих територіях угруповання, достатнє для початку наступальних дій.
Однак Росія не збирається спиратися лише на свої ЗС та псевдоармії псевдонародних республік, — рік у рік дедалі активніше Росія застосовує власні приватні військові компанії і має намір максимально розширювати цю практику. Українські експерти досить докладно описують практику використання Росією різноманітних ПВК (під виглядом "охоронних фірм" або їх аналогів) у багатьох "гарячих точках" — від Боснії і до України та Сирії.
Про те, що питання вийшло на найвищий рівень, свідчить і його обговорення на недавній конференції Академії військових наук РФ 27 лютого 2016 р. І, швидше за все, тиск цих різноманітних ПВК на Україну лише зростатиме, як і активність різних ДРГ. Та не тільки Україні варто очікувати посилення активності таких структур на своїй території, — багато сусідів Росії (формально — союзники) можуть "несподівано" опинитися під ударом.
Не припиняються спроби вплинути на Україну або на реалізацію українських інтересів через дипломатичні механізми. На рівні ООН Росія повернулася до перевіреної тактики використання голосів окремих країн Азії, Африки та Латинської Америки в обмін на економічні й військові преференції. Для демонстрації виходу з міжнародної ізоляції використовуються майданчики БРІКС і ШОС. Не варто ігнорувати й теми, болісні для Заходу, на які може впливати Росія, — тепер це Сирія та ІДІЛ. Хоча Захід досі ще зберігає єдність у питанні російсько-українського конфлікту, ігнорувати тиск на цю єдність із боку сирійського питання було б недалекоглядно.
Як ми вже зазначали, Україна по-своєму в унікальній ситуації, — ми не просто стали першою країною, на якій повноваго (оскільки раніше це намагалися зробити і в Грузії) випробували нову модель агресії з боку Російської Федерації. Ми змогли себе захистити (інколи — надто високою ціною), виробити механізми протидії найбільш агресивним методам гібридних атак і при цьому продовжувати позиційну боротьбу зі значно сильнішим противником. Тому наш досвід не просто заслуговує пильного вивчення (як це вже роблять структури НАТО або представники окремих східноєвропейських країн), — він єдиний, з погляду оцінки загроз, із якими світові (і насамперед Європі) доведеться мати справу найближчим часом.
У своєму останньому інтерв'ю журналові The Atlantic президент США Б.Обама чесно заявив, що "Україна не є членом НАТО, тому вона буде уразлива перед російським вторгненням, незалежно від того, що ми робимо". І це важливо, щоб зрозуміти, чого від нас насправді очікують наші західні партнери, — здатності самотужки себе захистити. Не сподіватися на "сили НАТО", а побудувати ефективні, сучасні та боєздатні збройні сили, які зуміють стримувати мілітаристські пориви північно-східного сусіда.
Не варто тішити себе ілюзіями, що Росія відмовиться від нового виду боротьби, — майже вся російська військова думка зараз спрямована на її подальшу розробку та конкретизацію. І, визнаючи вміння Росії знаходити вдалі локальні (але стратегічно неправильні) рішення, слід розуміти, що в зоні безпосередньої "гібридної загрози" перебувають не тільки Україна та країни Балтії, а й усі сусіди Росії з ОДКБ, а також Європа в цілому. У рамках її "гібридних стратегій" і курсу на анархізацію глобального простору безпеки цілком можна чекати від Росії свідомого розконсервування цілого ряду "заморожених конфліктів", насамперед у Придністров'ї, Нагірному Карабасі, інших регіонах. І ця тенденція починає проявлятися, — В.Путін уже висловив готовність підтримати Сербію в її позиції щодо Косово.
Понад 20 років ми ігнорували або не хотіли помічати перманентну загрозу, — тепер ми не можемо дозволити собі цього. Хоча хіба тільки ми її "не помічали"? Важко ігнорувати і вперте небажання лідерів ключових світових держав помічати дедалі більш виражені ознаки згортання демократії, нарощування потенціалу, посилення авторитарних тенденцій і реваншизму (насамперед геополітичного) у РФ. Усе це призвело до того, що був втрачений момент, починаючи з якого дії керівництва Росії стали становити серйозну загрозу для європейської і світової безпеки. Показово, що, незважаючи на постійні "реформи" 90-х і "нульових" років у ключових структурах міжнародної безпеки (ОБСЄ та НАТО), жодна з них насправді не виявилася достатньо готовою до дій у нових умовах — умовах гібридної війни. Гібридні операції Росії перетворюють усю зону міжнародної безпеки на єдину "зону ризику", тобто складається ситуація, коли гібридна агресія може бути реалізована рішуче проти будь-якої країни або групи країн (що бачимо на прикладі дій Росії в інформаційному та політичному просторі ЄС). У т.ч. мілітарними (квазімілітарними) методами.
Повертаючись до українського контексту, слід чітко розуміти: навіть якщо воєнні дії не відновляться (не наберуть повномасштабного характеру, як це було в період літа 2014-го — зими 2015-го), навіть якщо російська сторона виконає абсолютно всі пункти Мінських угод і поверне контроль над кордоном Україні (що нині видається майже неймовірним), — навіть у такому разі гібридна війна не припиниться і трансформуватиметься лише частково.
Уже тепер зрозуміло, що, крім посилення інформаційного тиску й перетворення "ДНР"—"ЛНР" на тривалий дестабілізуючий фактор українського життя, Росія, так само, як і в Європі, використовує проти України тактику провокування радикальних подій. Останні факти виявлення агентурних "закладок" РФ у лавах українських добровольчих батальйонів та націонал-патріотичних організацій свідчать про те, що Росія готова воювати за Україну "до останнього українця". І "активні заходи" з боку російських спецслужб лише наростатимуть. Показовий випадок: найбільш полум'яний прибічник "Майдану-3", модератор безлічі сторінок у соцмережах, у яких закликає українських патріотів "виходити на вулицю" та "боротися з режимом внутрішньої окупації", — виявився сепаратистом, колишнім "ополченцем", що проживає в Росії. І таких випадків дедалі більше.
Дискусія про Донбас часто затьмарює для нас кримську проблему. А тим часом мілітаризація Криму йде повним ходом, і досить малоймовірно, що робиться це "просто так", — Крим ще може стати черговим фактором загострення, спровокованим Росією абсолютно свідомо й продумано. Тим більше якщо буде в повному обсязі реалізовано плани з нарощування там військового угруповання.
Часткове затишшя на фронті не має навіювати нам самозаспокійливих думок, що, мовляв, "усе скінчилося". Ми отримали досить умовну передишку (у т.ч. завдяки постійно критикованим Мінським угодам), яку маємо використати для реальних економічних реформ, удосконалення сектора безпеки і оборони, пошуку системних рішень у протидії гібридним загрозам. Причому вже в найближчому майбутньому.
Гібридна війна не почалася і не закінчиться Україною. Вона тільки починається…
