Сьогодні в рамках візиту групи польських громадських діячів на відкриття площі Яцека Куроня у Львові
(відбувся "круглий стіл" на тему: «Спадщина Яцека Куроня і польсько-український діалог на тлі викликів у Європі ХХІ століття») були спільні молитви на трьох військових меморіалах Личакова («Орлят», «Воїнів УГА» і «Воїнів АТО») і на меморіалі «Небесної сотні». Я сказала декілька слів під час покладення квітів на Цвинтарі Орлят. Говорила там приблизно таке (відтворила з нотаток):
Ядро Великої Пам’яті кожного народу формується, зокрема, через усвідомлення того, ким були наші мертві. Отже – хто вони, наші мертві? І хто вони – наші?
Ми можемо говорити, що ось тут, на Цвинтарі Оборонців Львова, поховані поляки, а там – українці, а там – євреї, але навіть в межах цього меморіалу коло поляків лежать французи й американці. Але насправді всюди, абсолютно всюди – одні лежать коло одних. Війна – це млин, який не тільки перемелює; війна – перемішує. У тому числі, війна завжди перемішує «мовчання і кості». Львів як місто у 1918 і наступних роках пережив велику трагедію братовбивчого протистояння, у вирі якого гинули представники абсолютно всіх його етнічних громад; нині Львів уже багато десятиліть, властиво, скільки я себе пам’ятаю в цьому місті, залишається важливим простором відновлення історичної пам’яті та примирення.
Зараз, через 100 років після подій 1918-го, ми можемо ствердити, що падіння після Першої світової великих імперій стало великим випробуванням для їхніх народів, але водночас і великим шансом для кожного з них. Зараз, через 100 років після подій 1918-го, випробування для українців і поляків, на жаль, іще не закінчилися, перед нами постають щоразу нові виклики. І водночас шанси для українців і поляків не просто не вичерпані – зараз ми отримали нові, виняткові шанси. Саме тому такою важливою місією є українсько-польське порозуміння, яке особисто для мене лежить в площині того, що я називаю «роботою з майбутнім».
Культура, мова та історія можуть роз’єднувати і ділити, але вони ж можуть об’єднувати. Я не історик, я перекладач і письменник, тому я не маю специфічної травми історика, якому доводиться оперувати «розділеними» історіями, «розділеними» метанаративами. Мені пощастило: я від початку осмислюю українську і польську історії як «з’єдинені» складові історії Центральної Європи, а відтак – Європи і Світу. Мені пощастило: як перекладач я від початку своєї осмисленої діяльності займаюся саме порозумінням – зокрема в найширшому значення цього слова.
Папа Римський Іван Павло II в 1985 році, в Посланні до молоді всього світу, сказав, що поняття «родинна спадщина» може дуже розширювати свої межі. Для мене поховання на Цвинтарі Орлят є моєю «родинною спадщиною» внаслідок свідомого вибору, що випливає з моїх уявлення про людяність, так само як і єврейські та вірменські поховання (наприклад, каплиця вірменських бенедиктинок на Личакові), як і поховання австрійських, німецьких, турецьких солдатів з Першої світової війни). І книга «Бабин Яр. Голосами» написалася мені тому, що розширення меж «родинної спадщини» неминуче пов’язане з прийняттям Іншого, у тому числі – з прийняттям його страждання і болю.
Цвинтар Орлят, який після Другої світової було дуже занедбано, а в 1971 році остаточно брутально зруйновано і сплюндровано совітами, після проголошення Україною Незалежності став одним із найважливіших для Львова місць пам’яті, важливим не лише для поляків, але й для українців. Ці поховання – також і наша, українська, «родинна спадщина», а надто від часу, коли в 2014 році ми, принаймні багато хто з нас нарешті позбулися специфічного постколоніального страху. Я свідок відновлення цього меморіалу. Я свідок його оновлення. Я іноді приходжу сюди з моїми друзями, в яких – і польське, і українське коріння, або тільки українське чи тільки польське. Я приходжу сюди зі своїми друзями з багатьох країн -- завжди, коли показую їм Личаківський цвинтар, бо сповідую принципи відповідальності та поваги. Бо вважаю, що історична пам’ять в епоху змін потребує певного морального оновлення. Це важлива і великою мірою мозольна, іноді невдячна робота для цілого мого покоління, для покоління молодших ніж я, -- і щоб її зробити, треба бути терплячими, треба залишатися собою, не відрікатися від істини, пам’ятати про цінності.
У роботі з майбутнім важливо – не боятися і любити. Не боятися прийняти і полюбити. Примиренню і порозумінню заважає страх. Ближній, якщо ти його боїшся, може стати ворогом. Ближній, якого любиш, стає добрим сусідом і другом. Ми не можемо змінити минулого. Але якщо ми здатні жити сьогодні з думкою про завтра, ми повинні прийняти і усвідомити просту, але не завжди очевидну річ.
Українці не можуть виховати поляків у справі примирення пам’ятей, поляки не можуть виховати українців. Єдине, що ми можемо, -- це виховувати самі себе.
Поховані тут загинули, відстоюючи ідеали любові до Батьківщини. Просто батьківщини ці – для українців і для поляків були різними. Але нам, тут і тепер, не можна залишатися ув’язненими в досвіді жорстокого протистояння, яке відбувалося на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій сто років тому. Над цими могилами уже не раз звучали ще й ці слова Івана Павла Другого: «Те, що нас єднає, більше ніж те, що нас ділить.»
Поляки, які загинули у війні за Львів, це частина не лише польської, а й української історії, це також і наша «родинна спадщина», висловлюючись словами Івана Павла Другого, «родинна спадщина в особливому етичному вимірі. Тому що наша спільна батьківщина – Європа. «Родинна Європа».
Ми не мусимо писати текст Львова як палімпсест, затираючи написане.
Як перекладач і письменник я стверджую: не треба затирати написи сторічної давності. Треба просто перегорнути сторінку.
