Треба бачити їх та їхні очі – ремісників війни та інженерів спокою наших поки що мирних міст. Хитруваті посмішки танкістів і механіків-водіїв з підкатаними рукавами забруднених мастилом і кіптявою кітелів, які ледве не голіруч щодня роблять дива не згірш Кулібіна, Даймлера та Бенца. І танки, яким більше років, аніж незалежній Україні, оживають в понурих бетонних боксах і з тигрячим гарчанням дизелів щодня ковтають запилюжені полинові кілометри степових і приморських доріг. Очі білозубих засмаглих розвідників, зосереджено-насторожених снайперів, бородатих спецпризначенців, невипрасуваних похмурих контррозвідників, веселунів-артилеристів.
Самі лише розмови про миротворців помітно дратують та демотивують цю публіку.
Їм не потрібні чужі миротворці з екзотичних країн типу Пакистану чи Камеруну з мандатом ООН, їх не цікавлять американські обіцянки от-от надати летальну зброю, вони не чекають, що Росія завтра, в крайньому випадку післязавтра розпадеться, і все буде, як було раніше. Їм потрібні нові акумулятори і реле до радіостанцій, запчастини до генератора, чекають хоча б користований бойовий кевларовий корпус для цивільного безпілотника, їх цікавить новий оборонний бюджет на наступний рік.
Вони найцінніше, що залишилося в нашій неодноразово обдуреній і розграбованій країні. Не можна їх підводити. Ніяк не можна.
Немає коментарів:
Дописати коментар